Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

досвідченим розвідником. Він повинен був подумати про те, що німці могли б помітити зникнення вартового, зчинили б переполох, і Мехті не вдалося б висадити в повітря казарму. Сергій Миколайович говорив спокійно, стримано, а Мехті хотілося, щоб полковник нагримав на нього. Він пробував виправдуватись: невже Сергію Миколайовичу шкода, що на одного фашиста поменшало?

— Усіх фашистів тобі самому все одно не винищити, Мехті, — сказав тоді полковник. — Ти повинен дбати про інше: про успішне виконання завдання.

Ні, Мехті нічого не забув. Не забув він і того, що казарма все-таки була висаджена в повітря. Та як висаджена! Від неї, як-то кажуть, лишилися тільки ріжки та ніжки.

— А пам'ятаєш, — вів далі Сергій Миколайович, — як хвацько вдерлися ви з Анжелікою в село, почувши, що хтось кричить на майдані?..

— Але мені здалося…

— Я знаю, що тобі здалося, Мехті. Проте, коли б там навіть когось і страчували, ви його все одно не врятували б. А самі потрапили б у пазури гітлерівців.

— Сергію Миколайовичу, — почав благати Мехті, — та що це ви все про погане згадуєте! Виходить, я тільки тим і займаюся, що роблю необачні вчинки? А пригадуєте, коли ми визволяли наших із табору, — хіба я зробив хоч один хибний крок?.. — У Мехті загорілись очі. — Ех і важко ж було мені стриматись! Але я стримався.

— Ну от, уже й образився, — засміявся полковник. — Ти, Мехті, як ваш бакинський бензин: піднеси сірника — спалахне! Табір — це було добре. Дуже добре! Та в тебе ж тільки коли-не-коли буває інакше. Але все-таки буває! А цього не повинно бути!.. Ти — розвідник, Мехті. Ти за багато що відповідаєш. І ти зобов'язаний зважувати кожен свій крок, десятки разів перевіряти кожне своє рішення. Риск? Так! Але риск усвідомлений. А зараз треба бути особливо обережним. Адже не випадково Ферреро видав наказ про необхідність подвоїти обережність і пильність. І ще зрозумій, Мехті: ти представляєш тут нашу країну. На тебе рівняються інші. Будь же таким, яким вони хочуть тебе бачити…

Полковник підвівся з стільця, підійшов до Мехті, поклав йому руки на плечі:

— Отаке-то, мій любий Мехті, — і з жартівливим докором додав: — Отаке-то, гаряча ти голово…

Мехті мовчав. З незвичайною виразністю постала перед ним історія з листівками в «Дойче зольдатенхайм». Навіщо йому потрібно було міняти салфетки на столах? Васі він міг би сказати, що, мовляв, листівки треба було підкинути, щоб учинити переполох і відвернути увагу гітлерівців. Але хіба ж цією думкою, чіткою й тверезою, керувався Мехті в ту мить, коли наказав Васі дістати з сумки листівки? Мехті вперто не хотів признатися навіть самому собі, але голос із глибини його душі наполегливо говорив, що він, власне, в цей момент повівся, як пустотливий хлопчисько: ось візьму й викину коника, щоб він приголомшив зухвалістю весь цей набрід! І коли б зараз полковник спитав про ту історію, у нього не знайшлося б слів довести свою правоту. На щастя, полковник мовчав.

Двері в цей час відчинилися, і до кімнати ввійшли командир бригади Луїджі Ферреро — невисокий чоловік з великими мозолястими руками, з розкішними сивуватими вусами, кінчики яких звисали до самого підборіддя, — і начальник штабу бригади Карранті, теж італієць, рухливий, енергійний, а коли треба — спокійний і розважливий, людина, яка заслужила загальну повагу своєю невтомністю й прекрасним знанням штабної справи.

Ферреро привітався з полковником і звернувся до Мехті:

— Хто це з тобою прийшов сьогодні, Михайле?

Мехті почервонів:

— Я й сам добре по знаю… Каже, що від союзників. Вони просили переказати, що скинуть вибухівку тільки післязавтра.

Ферреро зітхнув і, покусуючи кінчики своїх довгих вусів, заходив по кімнаті. Потім звів на Сергія Миколайовича заклопотані очі і тихо сказав:

— До речі… мало не забув… Там Маркос з хлопцями йде на завдання. Ти не хочеш поговорити з ними?

Полковник хитнув головою, поправив на собі гімнастьорку і вийшов.

Ферреро підсунув стільця й сів. Карранті й собі сів.

— От бачиш, Михайле, — почав Ферреро, — минулого місяця ми сиділи без продовольства, а нам з британського літака скинули медикаменти. Ось ще подивись, — він показав на кулемет біля стіни, — позавчора скинули десять кулеметів найновішої конструкції. Але… жодного патрона до них, — Він набив тютюном люльку, запалив. — Виявляється, і вибухівку скинуть не сьогодні, а післязавтра. А німецькі ешелони пройдуть завтра. Ось які, братухо, справи…

Помовчали.

— А чи не допитати нам цього англійця… чи, може, американця? — запропонував Карранті.

— Американця! — твердо сказав Сергій Миколайович, повернувшись до кімнати і щільно причиняючи за собою двері. На його обличчі різко окреслились вилиці, і під ними заходили тугі жовна, що з ним завжди траплялося, коли він дуже хвилювався. — Я його знаю.

Він підійшов до стола й сів на своє місце.

— Звідки ти його знаєш, полковнику? — недовірливо спитав Ферреро.

— Я його бачив у концтаборі, з якого мені вдалося втекти сюди, до вас… А він приїжджав у табір, щоб вивезти звідти американців.

Мехті схопився з стільця.

— Здорово! — мимохіть вирвалось у нього.

— Сідай, сідай! — добродушно посміхнувся Ферреро. — Як же ти міг запам'ятати його, полковнику?

— О, я його добре запам'ятав! — вперто сказав Сергій Миколайович. — Він приїхав з папером із гестапо й вивіз із табору всіх американців, крім негрів.

Карранті звів брови: — Це погано, що він покинув негрів… Але ж погодьтесь, що він зробив сміливий крок, забравшись у націстський концтабір?

— На цей крок можна було піти лише при одній умові, — полковник виждав трохи і чітко, виразно промовив: — При умові міцного зв'язку з керівниками гестапо! Я валявся поранений, він схилився наді мною, і я запам'ятав його обличчя — сірі очі, холодний, байдужий погляд.

— Ну, ти міг і помилитись! — зауважив Ферреро. — Ти ж сам кажеш, що був поранений, лежав у гарячці…

— Ні, помилки тут не може бути. Я переконаний, що це