Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

уроками. Ліцей закінчив з відзнакою і мріяв здобути вищу технічну освіту. Для цього треба було їхати в Петербург, але грошей на дорогу не мав, і весь шлях від Чернігівщини до столиці Російської імперії юнак пройшов пішки. У Петербурзі йому просто на диво поталанило.

Тиняючись по набережній Неви без шеляга в кишені, голодний і немитий, він уже ні на що не сподівався, думав лише, де б заробити хоч на шматок хліба. Раптом його хтось покликав по-українському:

— Гей, хлопче!

Дивиться, виряджений наче на весілля панич. Стоїть, бавиться ціпком, усміхається.

Микола зрадів: земляк, виходить, якщо по-українському гукнув. І соромно стало перед вичепуреним панком, коли згадав про своє вбрання. Та, коли кличуть, треба підійти.

— Добридень…

— Здоровий будь! Звідкіля ти?

— З Чернігівщини…

— Чернігівський? Та невже! А я також з тих країв. Чув про Червоний Ріг?

— Ще б пак, від нас недалечко, я із Стародуба.

— Ну то ще раз здоров, земляче! — І руку простяг, сміється весело. — А я бачу — картуз Ніжинського ліцею і сорочка вишита, то думаю, мабуть, земляк. А воно так і є…

Ця випадкова зустріч на набережній Неви й вирішила долю Миколи Ілліча.

Паничем з ціпком, як виявилося, був граф Олексій Костянтинович Толстой — майбутній знаменитий російський поет і, як назвав його імператор Олександр II, «ходатай у справах малоросіян». Його матір'ю була Ганна Олексіївна Перовська — онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, а батьком — граф Костянтин Петрович Толстой, що, проте, в житті свого нащадка не відігравав ніякісінької ролі. Ганна Олексіївна розвелася з ним одразу ж після народження сина, і більше ніколи він у їхньому домі не був.

Майбутнього поета, коли йому минуло шість тижнів, вивезли з Петербурга на Україну, де його вихованням займався Олексій Олексійович Перовський, рідний материн брат, відомий на той час письменник, що виступав у пресі під псевдонімом «Антоній Погорельський».

Потім дев'ятирічного Альошу Толстого знову привезли до Петербурга і ввели в коло дітей, що було дитячою компанією царевича Олександра, майбутнього імператора Олександра II. Царевич полюбив свого нового приятеля, і протягом подальших восьми років царська родина для Олексія Костянтиновича була його другим домом. Та він не забував Чернігівщини і пам'ятав українську мову.

Ось чому, зустрівши на петербурзькій вулиці хлопця в українській вишиванці, молодий граф не проминув його байдуже. Розпитавши, що привело вихованця Ніжинського ліцею до столиці, і, довідавшись, які він терпить злигодні, Толстой дав землякові на перший час грошей, сам найняв у центрі міста кімнату й допоміг вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення, який Микола Ілліч Миклуха й закінчив успішно 1840 року.

Згодом через того ж Толстого Микола Ілліч познайомився з Некрасовим і Герценом. З родиною Герцена Миклухи зійшлися й подружили на довгі роки. Листування між ними не перервалося й після еміграції Герцена в Англію.

Десяті, років Микола Ілліч працював на будівництві Петербурзько-Московської залізниці, керував прокладанням шляху на північній ділянці траси. Потім йому дали чин інженер-капітана і призначили начальником Петербурзької пасажирської станції і вокзалу.

1856 року, за рік до смерті, його увільнили з посади і ледве не запроторили до в'язниці.

Якраз у цей час віце-президент Петербурзької Академії мистецтв граф Федір Петрович Толстой і його дружина Анастасія Іванівна розгорнули кампанію за амністію або хоча б полегшення долі Кобзаря, який уже багато років поневірявся в солдатах. Це питання міг вирішити тільки цар. А тому вони делегували до нього Олексія Костянтиновича. Проте Олександр II, вислухавши приятеля своєї юності, його клопотання категорично відхилив:

— Толстой, друже мій, — сказав він Олексієві Костянтиновичу, — клопочи про своїх малоросів, та знай міру.

Відмова нового царя полегшити долю великого українського поета викликала в передової інтелігенції Росії обурення. Хто як міг намагався заявити про свою солідарність з Кобзарем. Не лишився осторонь і Микола Ілліч Миклуха. Творчість Тараса Шевченка він знав давно. Ще в 1842 році Толстой подарував йому рукописні списки «Гайдамаків» і «Катерини», потім від нього ж дістав «Кавказ», «Гамалію». І ось тепер, коли провадилася кампанія за Кобзареве звільнення, Микола Ілліч вирішив матеріально підтримати поета і послав йому у заслання 150 карбованців. Сума, звичайно, не така вже й велика, навіть на ті часи. Та річ не в сумі. Важливе інше: людина, яка перебуває на державній службі і, отже, цілком залежить від милості держави, царською поштою посилає царському в'язневі гроші!

Щоб гідно оцінити вчинок Миколи Ілліча, треба згадати, коли це все відбувалося.

Ще не забута страта декабристів і криваве придушення 1830 року повстання в Царстві Польському (так називалася тоді частина Польщі, що входила до складу Російської імперії) проти гніту царизму. В країні шириться рух революціонерів-демократів. У Петербурзі визрівають плани замаху на царя та його найближчих сановників.

Петербурзька залізнична станція обслуговує царський поїзд, що курсує між першопрестольною Москвою і Петербургом. Місце особливо відповідальне для царської безпеки. Тут начальником станції має бути людина вельми надійна.

1 раптом начальник станції, виявляється, співчуває небезпечному бунтареві імперії!

Грошовий переказ на пошті затримали. І з посади Микола Ілліч був одразу ж звільнений. Розпочалося слідство.

І хто знає, чим би все це скінчилося, якби не скоротечні сухоти. Помер Микола Ілліч, не доживши й до сорока.

Сталося це в середині грудня 1857 року, в неділю. Була страшенна заметіль, і лікар Боков[11], який лікував родину Миклух, тоді ніяк не міг дістатися до них.

Уранці хворий втратив свідомість, потім, уже пополудні, начебто раптом прокинувся. Ніхто й гадки не мав у. ті хвилини, що він розплющив очі, щоб