Жорж Сіменон - Люди навпроти

чи просто задля кокетства. Чому вона все-таки залишилась? Та й навіщо вона, зрештою, прийшла? Двічі Нейла вмикала світло, й Аділь-беєві не без труднощів вдавалося його вимкнути. Дійшло просто-таки до боротьби, і йому довелося навіть викрутити їй руку.

— Ти боїшся тієї маленької наглядачки? — глузувала вона. — Ти гидка тварюка, але я все ж таки тебе кохаю!

Аділь-бей ненавидів тютюн, але зараз йому хотілося закурити, щоб побачити перед собою червоний вогник — знак звичайної людської насолоди. В повітрі стояла загроза близької бурі, й це передчуття грози надавало самотнім роздумам біля вікна якоїсь романтичності. Аділь-бей не чув рівного дихання Нейли, його ніщо не турбувало, не відвертало від думок. Ніч доходила кінця.

Раптом щось обхопило його за шию, обліпило ззаду з ніг до голови. Він аж підскочив від несподіванки і якийсь час кліпав очима, поки отямився. Це була персіянка. Вона просто-таки приклеїлася до нього — достоту, як навпроти одне до одного оті двоє. Тримаючи в зубах сигарету, Нейла видихнула:

— Припали мені.

У нього не було сірників. Він подумав, чи варто взагалі їх шукати. Сімейство Коліних не подавало ознак життя. Їхніх очей не було видно, але ж вони дивилися! Може, вони розгледіли навіть оголені груди в Нейли! Правда, шкіра у неї темна, наче горіх, а тіло — таке тверде, що груди не змінили форми, навіть коли вона притислася ними до шибки.

— Дай же мені вогню!

Він пішов і приніс сірники. В темряві затанцював такий самий вогник, як і навпроти, і вони так само сперлися на підвіконня. Час минав швидко. У барі на набережній змовкла музика, не чулися вже й кроки.

Так вони простояли біля вікна з годину, аж поки з високості посипалися величезні краплі, гучно розбиваючись об землю. Тоді сімейство Коліних відсахнулося й зачинило вікно. Блискуча крапля впала на Нейлину руку.

— Тебе не смішить думка, що вони — з «гепеу»? — прошепотіла персіянка.

Навпроти виднілася лише темна пляма вікна, на якій блідо проступали фіранки.

4

Йдучи серед безтурботного натовпу, Аділь-бей побачив Соню перший. Вона тримала під руки двох подруг: одну — в білій сукні, другу — в блакитній. Всі дівчата були без панчіх і з розпущеними косима. Мабуть, Соня попередила якимсь непомітним жестом подруг, щоб вони, побачивши Аділь-бея, не сміялися, як це траплялося з іншими. І все ж розглядали дівчата його з перебільшеною цікавістю. Поминувши їх, консул так і не наважився оглянутись. Дощ недавно вщух, і призахідне сонце надавало калюжам золотаво-червоного відтінку. Як завжди ввечері, всі виходили на свіже повітря й неквапно прогулювалися набережною то в один, то в другий бік, отож досить часто траплялися вже знайомі обличчя. Був там і парубок на велосипеді; він снував між парочками з тією самою дівчиною на рамі.

Побачивши Соню з подругами вдруге, Аділь-бей подумав, що вони, мабуть, розмовляють про нього. Консул був іще далеко від дівчат, коли до них підійшов хлопець у розстебнутій сорочці і кожній потис руку. Вчотирьох вони нагадували острівець серед рухливого натовпу. Аділь-бей не міг зупинитися, натовп ніс його далі. Звіддаля він бачив, що «острівець» усе ще стоїть на місці. Хлопець сміявся. Аділь-беєві здалося, що звертається він тільки до Соні, а не до її подруг. Колись Аділь-бей не звернув би на таке уваги, однак цього ранку щось сталося — щось непевне, але значуще.

Коли близько восьмої ранку Нейла прокинулась і поглянула на залите струменями дощу вікно, то лише сказала:

— Зроби мені каву.

Аділь-бей заходився нетерпляче варити каву, з надією позираючи на годинника… Та марно! Рівно о дев'ятій прийшла Соня, а персіянка так і зосталася в кімнаті. Як завжди, секретарка принесла пакунки з їжею і вже хотіла була віднести їх на кухню. Консулові не залишалося нічого іншого, як заступити їй дорогу.

— Дайте мені, я віднесу сам.

Увесь ранок Аділь-бей відчував сором і незручність. Розмовляючи з відвідувачами, він прислухався до шарудіння в кімнаті й шукав приводу, щоб час від часу туди заглянути.

— У тебе є щось почитати?

Гаряча й розніжена, Нейла все ще була в ліжку, наче й не збираючись нікуди йти. А в кабінеті якийсь дивакуватий, весь у рубцях чоловічок палко розповідав свою історію. Його уважно слухала тільки Соня.

Чоловічок справді був турок. Він народивсь у Скутарі, під час війни потрапив у полон до росіян і зрештою опинився аж у Сибіру. Працював у полі, згодом одружився. Дочці вже сімнадцять років. Тепер, прийшовши сюди без грошей і паперів, він стояв перед Аділь-беєм і вперто повторював:

— Я хочу повернутися! Я хочу побачити свою першу дружину й дітей!

Чоловічок не відступав і страшенно лютував, коли йому намагалися пояснити, що виконати його прохання дуже важко, а то й неможливо. Соня слухала його вже з нетерпінням. Кінець кінцем їй пощастило спровадити бідолаху.

А злива не вщухала. У Батумі таке буває часто, це субтропічні дощі. Справжній потік падав на землю, тротуари геть сховались під водою. Та Аділь-бей раз у раз казав Нейлі:

— Вам пора йти.

У нього псувався настрій уже від самої думки, що Нейла все ще лежить у його ліжку.

— Послухайте, я відішлю секретарку в місто, а ви тим часом… Пополудні він сказав Соні:

— Віднесіть на пошту оцього листа.

Мовчки поглянувши на нього, дівчина одягла капелюшка і сховала листа в сумочку. Коли за чверть години вона повернулася, Аділь-бей, вийшовши зі спальні, побачив, що Соня вимокла до нитки. Сукня облипала тіло й нагадувала мокре пташине пір'я. Волосся від дощу зробилося рівним. А втім, Соня дивилася на нього без злості. Аділь-бей стояв, намагаючись дібрати якісь слова. І саме в цю мить з'явилася пані Амар з розкуйовдженим волоссям і запитала:

— Аділю, де тут у тебе…

Чи не навмисне вона це зробила? Але Соня навіть не всміхнулася. Вона вже сиділа за столом і працювала.

Оце,