Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

Товстий маклер був шокований:

— І це ви мені таке кажете?

Він читав у газеті повідомлення про Едвардса та Вундервальда й зразу ж ухопився за нього.

— Ви самі по вуха загрузли в тому, чим розкидаєтеся довкола себе. І якщо комусь треба робити висновки, то це мені. Мені вже давно не подобається ваша пихатість, не кажучи про ваші зв'язки й про цю халтуру! — Він махнув рукою на картини. — Такі речі не до шмиги мені, і я не збираюся надалі платити за це гроші.

— Так, — сказав Едвардс і, втупившись у «Фосфорну квітку», подумав: «На мене чекає Вундервальд, а я тут марную час». Він зовсім не образивсь, але прочухана цьому чоловікові мусив дати.

— Геть звідси! — сказав Едвардс. — Такі, як ви, не годні навіть копирсатись у чужому калі.

Пан Габерштайн позбирав свої зошити, пошукав чогось у портфелі й піджаку, очевидно, чекав, що Едвардс його перепросить і продовжить урок, пирскнув кілька разів зі злості й за хвилину зник, лишивши посеред столу чек на шістсот п'ятдесят марок; приблизно стільки він був Едвардсові й винен. Едвардс перевів подих і написав на сьогоднішньому аркуші календаря: «Перемога над самим собою! Чи можна ще мене врятувати?»

Едвардс почував себе, ніби напідпитку. Він вийшов з дому окрилений і пішки пройшовся свіжим морозяним повітрям. Тоді поїхав трамваєм через міст і через промислове передмістя подався до Вундервальда. Дівчина-школярка протерла полою пальта замерзлу шибку, хотіла побачити свіжий сніг і автомобілі, а може, вирішила лише глянути, чи не час їй виходити. Полою пальта, подумав він, усміхаючись, вона непрозоре зробила прозорим.

Біля ланцюгового заводу Бланка Едвардс вийшов з трамвая. Аж сюди було чути дзеленчання, грюкіт і скрегіт, на залізничних коліях маневрували товарні поїзди, у тумані за муром майже безгучно пролітали електрокари. Під час війни тут кувалися гусениці для танків, нині — гусеничні ланцюги для кранів і тягачів, останнім часом у двох цехах, прибудованих збоку, монтували якісь установки, з території їх вивозили лише вночі й під контролем американських офіцерів.

Слова Генріх Бланк, ніби ланцюг із сотнями сегментів, охоплювали всі мури величезної заводської території. За ними, майже на самому березі Рейну, стояв будинок Вундервальда. Раніше тут була стара пекарня, згодом її купив Бланк, у жорстокі воєнні й повоєнні роки тут випікали для заводчан непоганий хліб. Згодом будинок за мізерну платню здали в оренду художникові, бо іменем Вундервальда, яке тоді користувалося доброю славою, можна було прикриватися. Піч Вундервальдові, звичайно, довелося демонтувати. Ця робота, в якій узяли участь Маргрет і ще деякі його колишні учні, зайняла три з половиною місяці.

Вундервальдів син Пауль зустрів Едвардса біля дверей.

— Ви не бачили з того боку червоного ящика? — запитав він і показав на вікно майстерні, біля якого раніше стояли діжі й місильні машини. Тепер на старих столах горопудилися картини й підрамники, незавершені скульптури, рельєфи, а біля стін прихилилися невідомо звідки взяті рекламні щити. Друкарська машинка й усілякі інструменти, токарні верстати й електромотори заступали вхід, тож Паулеві довелося спочатку розгребти місце, щоб показати Едвардсові завішений брезентом червоний дощаний поміст, який був змонтований поблизу старого, вже непридатного газового ліхтаря.

— Вони розкопують газопроводи, — сказав Пауль і, мов зачарований, втупивсь у вікно. — Це чимось пов'язано з тим нещасним випадком, саме там, з протилежного боку вулиці вони шукають газ.

— Ну й викопають там непридатний ліхтар чи жмут старого дроту, — знизав плечима Едвардс.

Молодик рішуче заперечив:

— Вони шукають приводу, аби витурити звідси мого батька.

— То люди Бланка?

— В їхніх руках майже все — міська влада, поліція й ми! — Він погрозливо підняв кулак. — Але безкарно діяти все-таки не можуть!

Він був вищий від Едвардса на цілу голову й примруженими очима дивився повз нього кудись у далеч.

— Хай-но якийсь із цих типів підійде до мене — я вхоплю його за барки й примушу винюхувати газ ось тут, у будинку, поки йому остогидне.

— Та не чіпайте їх краще, Паулю, інакше ці люди не відчепляться від вашого батька. Тут усе пов'язано одне з одним, а його підозрює багато хто.

— Хай-но тільки спробують! У нас тут лише пропан, а він не дуже небезпечний.

Ці слова Пауль сказав різко, виглянув у вікно. Він запалив сірника й демонстративно підніс його до маленького пальника на цоколі, де колись була піч.

— Не бажаєте кави?

Він поволі відкрутив газовий кран і єхидно засміявся, коли там спалахнуло манюсіньке полум'ячко.

— Не вистачить навіть підігріти каву. Отже, до чого тут ваша підозра?

Досі Едвардс був із хлопцем у добрих стосунках, тепер уже відчув, що той стає дедалі агресивнішим, і його агресивність скеровувалася не лише проти отих нишпорок на вулиці.

— Якщо той червоний ящик і дратує вас, нема чого казитися, — вколов він його. — Ви мені дзвонили. Де сумочка?

Хоча Пауль стовбичив біля вікна й щось сам собі буркотів, Едвардс одвернувся. Йому не хотілося заводити довгі розмови з цим двадцятирічним парубійком, який удався в свого батька. Лише все, що в старшого Вундервальда трималося в певних рамках, у його сина виходило за рамки. Він нагадував боксера, який не визнає ніяких правил і покладається лише на свої сили, однак коли опиняється в нокауті, звинувачує цілий світ. Недавно він з ватагою хлопців налетів на американський військовий автомобіль, який, очевидно, вивозив од Бланка «секретну зброю». Звичайно, додому його привезли закривавленого, а невдовзі на нього чекав судовий процес за терористичні заміри.

Погляд Едвардса зупинився на фігурках із скла, якими останнім часом захоплювався старий Вундервальд. Він із битих пляшок конструював схожі на мозаїку панно й чудернацькі фігурки. Завжди знаходилися люди, які вважали такі речі мистецтвом і платили за них гроші. Приїжджали навіть закупники спеціальних салонів мод і образотворчого мистецтва й не проти були купувати їх цілими вагонами. Набагато ціннішими видавалися, проте, Вундервальдові акварелі та олійні полотна; деякі