Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

За дві сотні ярдів від намету Сміт, спершу двічі спинившись і двічі змінивши напрямок, опустився навколішки й затулився спиною від снігу. Витягнувши довгу телескопічну антену, він увімкнув рацію. Чотири рази клацнув Сміт ключем, а на п'ятий уже одержав результат: очевидно, хтось давно и нетерпляче чекав на нього.

— Це Денні Бой, — пролунав далекий голос. Сигнал був слабкий, але досить виразний. — Денні Бой відповідає вам. Прийом.

Сміт заговорив у мікрофон:

— Це Бродсворд. Чи можу я поговорити з татусем Макрі або матусею Макрі? Прийом.

— На жаль, ні. Вони відсутні. Прийом.

— Шифр, — сказав Сміт. — Прийом.

— Готові.

Сміт дістав із кишені аркушик із шифрограмою й присвітив собі ліхтариком. Це були лише два рядки незрозумілих цифр, після яких ішло відкритим текстом їхнє пояснення: «ПОСАДКА ВДАЛА. ГЕРРОД МЕРТВИЙ. ПОГОДА НЕПОГАНА. ЧЕКАЙТЕ СЕАНСУ ВОСЬМІЙ ГРІНВІЧЕМ».

Сміт прочитав у мікрофон тільки цифри й закінчив так:

— Передайте це татові Макрі не пізніше сьомої. Обов'язково.

Коли Сміт увійшов до намету, Торренс-Сміт зиркнув на нього й промовив:

— Уже повернулися? — В голосі його чувся подив. — Удалося?

— Жодної надії, — невдоволено сказав Сміт. — Надто високі ці бісові гори довкола.

— А ви недовго й пробували, правда?

— Дві з половиною хвилини. — Тепер була Смітова черга вдавати подив. — Хіба ви не знаєте, що виходити в ефір надовше правила безпеки не дозволяють?

— Ви гадаєте, тут поблизу є пеленгатори?

— О ні, що ви! — Голос у Сміта був сповнений сарказму. — Які ж можуть бути радіопеленгатори в замку «Шлосс Адлер», правда?

— Атож, звичайно. — Торренс-Сміт стомлено усміхнувся. — Здається, хтось казав, що це південна штаб-квартира гестапо. Пробачте, майоре. Річ, мабуть, не в тому, що я старію, хоча й це правда. Просто від морозу й безсоння думки так повільно рухаються в моїх звивинах, що часом майже завмирають.

Сміт скинув черевики й маскувальну куртку, заліз у спальний мішок і поставив ближче до себе рацію:

— А тепер час і вам поспати. Мені не потрібен мінер, якщо він не може відрізнити детонатора від дверної клямки. Лягайте й спіть. Я повартую.

— Але ж ми домовлялися…

— Ну от, сперечаєтеся з начальством… — позіхнув Сміт. — Недотримання субординації на кожному кроці. — Потім усміхнувся й додав: — Спіть, Сміті, я цілком бадьорий і цієї ночі однаково не засну.

Одна відверта брехня, подумав він, одна безперечна правда. Він зовсім не був бадьорий — навпаки, геть виснажений і міг би, трохи розслабившись, одразу поринути в сон. Однак те, що він не засне, не підлягало сумніву: ніяка сила на землі не примусила б його цієї ночі заснути. Та про це Торренс-Смітові краще не казати.

Небо вже сіріло, коли Сміт і його люди згортали табір. Намет та спальні мішки було спаковано, а куховарське начиння — після досить скромного сніданку, який важко було й сніданком назвати, — покладено знов до рюкзаків. Ніхто не розмовляв — цей світанок був не для розмов. Усі, зауважив подумки Сміт, мали вигляд стомленіший і змученіший, аніж три години тому; який же вигляд був у нього самого, коли він не спав і хвилини? Добре, що їм хоч не поклали в рюкзаки люстерок, подумав Сміт і глянув на годинника.

— Через десять хвилин вирушаємо, — оголосив він. — У нас досить часу, щоб до сходу сонця дістатися туди, де починаються дерева. Якщо більше не трапиться урвищ, певна річ. Я повернуся за хвилину. Видимість поліпшилася, тому не завадить оглянути місцевість. Можливо, пощастить знайти кращий шлях для спуску.

— А якщо не пощастить? — похмуро запитав Каррачола.

— У нас є тисяча футів нейлонової линви, — лаконічно відказав Сміт.

Він натягнув маскувальну куртку й рушив уздовж схилу. Та щойно табір зник з очей, Сміт змінив напрямок і кинувся бігти.

З-під присипаного снігом брезенту з'явилося одне око, тільки-но Мері Еллісон почула кроки на снігу й перші трохи фальшиві ноти «Лорелеї». Дівчина розстебнула блискавку на спальному мішку й сіла. Сміт зупинився поруч.

— Не так швидко! — запротестувала вона.

— Саме так, швидко! Вставай, хутчіш!

— Я не заснула й на мить!

— Я теж. Цілу ніч стеріг цю кляту рацію та пильнував, щоб жоден сновида не рушив у твій бік.

— Ти не спав?! Ти зробив це заради мене?

— Я не спав. Ми вирушаємо за п'ять хвилин. Покинь свого намета й спального мішка тут, вони тобі більше не знадобляться. Візьми трохи їжі, пити й більш нічого. І ради Бога, не тримайся надто близько до нас. — Сміт глянув на годинника. — Ми зупинимось о сьомій. Перевір свого годинника. Рівно о сьомій. Головне — не наткнися на нас!

— За кого ти мене маєш! — образилася Мері, та Сміт уже не міг відповісти — він подався геть.

Аж на тисячу метрів нижче по схилу Вайсшпітце дерева стали схожими на дерева — стрункі смереки на шістдесят-сімдесят футів здіймались у небеса. У чисті небеса, бо сніг тим часом перестав іти. Наставав світанок.

Схил був досить пологий. Сміт та п'ятеро його людей, витягнувшись ланцюжком, спотикалися й досить часто падали. Позаду раз у раз чулося бурчання й лайка, однак серйозних нарікань не було: небезпеки не видно, погода чудова, а пасмо смерек цілком ховало їх від імовірного ворога.

За дві сотні ярдів позаду по слідах, залишених чоловіками, обережно посувалася Мері Еллісон. Послизалася й падала вона досить рідко, бо важкого вантажу на спині не мала. Страху, що її помітять чи вона опиниться надто близько до них, дівчина також не відчувала, адже в чистому, морозяному гірському повітрі звук долинає надзвичайно чітко, тому по голосах нижче на схилі Мері могла з достатньою точністю визначити відстань до групи. Уже вкотре вона позирнула на годинника: була