Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Видалось зі сну. Видобув з теки справи: прохання військової прокуратури до цивільної, щоб на місці провели розслідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, командир взводу автоматників, безпартійний. На фотокартці — довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чули… І більше нічого.

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, комсомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чуба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

— А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Замрика і Карпань, — хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, командир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написане розгонистим почерком, всього… чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олівцем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вважаю, що він пропав безвісти не з власної волі.

Прошу розшукати мого чоловіка, командира Червоної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі… Мати впевнена. Хай простить мене батько, але поки не знайду доказів, доти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не бачив і не чув сміху матері. Її роками гнітила невідомість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шибками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присутність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волосся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

— Ти чого, Арсене? — запитала стурбовано. — Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну увагу — вона мимоволі зиркнула на стіл. Її очі натрапили на батькову фотографію і розширились, вражені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знесилено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

— Де… де ти це взяв? — мовила тремтливим голосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

— У нас, в архіві, — відвернувся і втупився у стіл.

— Давно? — ледь шелеснули її уста.

— Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втратила свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє горло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою долоню гарячими слізьми.

— Прости, прости, прости, — шепотіла.

— Мамо, не треба… Не треба…

— Прости, Арсене. Інакше я не могла, — не зводила голови, наче боялася глянути мені в очі. — Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

— Не треба, мамо, я все розумію, — заспокоював її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше критись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлішало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошуках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати болісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміхнутись.

— Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєшся, — гірко мовила. — Що я пережила. А тепер… Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько… — Вона схлипнулаа, здригаючись, мов скривджена дівчинка. — Подай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, навіщось провела по ньому пальцем, наче погладила.

— У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки завеликий. — Я прихилився до неї, щоб теж роздивитися батька. — Холодний у нього погляд. — Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

— Ти знаєш, як батько воював?

— Призабулося багато.

— А хто тобі розповідав? Військовий з обпеченим лицем?

— Ти його пам'ятаєш?

— Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є? — і я завмер, чекаючи на відповідь.

— Є, Арсене, живе у Вінниці.

— Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.

— Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович, — мати розплющила очі й подивилася на мене вибачливо. — Я боялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

— Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилинна десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому мати написали адресу Куртія. Я здогадався, що матері в хаті нема.