Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

— Конні старший від тебе?

— Ну ясно!

— Скільки йому років приблизно?

— Не знаю… Стривайте-но. Років тридцять.

— А де він живе?

— Не знаю. Він уже давно роз'їжджає. Їздить на яскраво-червоному спортивному автомобілі і знайомий з багатьма видатними людьми!

Баумгольц опинявся в рідній стихії, коли починав розповідати про Конні. Капітан Госс надав йому таку можливість. Про те, як було вчинено злочин, він попервах не питав — хотів вивідати якомога більше подробиць про цього незнайомця. Баумгольц, здавалося, готовий був відповісти на будь-яке запитання, але, незважаючи на це, незважаючи на всю його наївну чесність, Госс помітив, що хлопець почав повторюватись.

Госс дізнався і не багато і не мало. Принаймні було з чого починати розслідування: високий, стрункий чоловік років тридцяти, темне волосся, ошатно одягнений, їздить на червоному автомобілі фірми «порше», не розмовляє берлінським діалектом, любить палити тоненькі довгі сигари, часто буває в не дуже пристойній забігайлівці «Трукса» на Штуттгартерплац; звертаючись до нього, його звуть Конні, але одного разу двоє дівчат, вітаючись із ним, назвали Жоржем, може, саме так його й звали насправді.

Вирішальним тут, одначе, було те, що цей Конні чи Жорж того вечора 16 жовтня користувався автомашиною. Не червоним «порше», а «мерседесом» сірого кольору, який не впадав у вічі, хоч йому, очевидно, довелося проїжджати через прикордонні пропускні пункти й там його повинні були б зареєструвати. Безперечно, їхав він під чужим прізвищем і з фальшивими документами — однак, почати було з чого.

Баумгольцу веліли на двадцять другу годину прийти на Фрідріхштрассе. Він мав поїхати міською електричкою до готелю «Йоганнісгоф» і чекати там. Йому дали п'ятдесят марок, а після закінчення операції пообіцяли дати ще.

— Я трохи постояв на розі, як зразу ж під'їхав Конні. Він кивнув мені, і я сів в автомобіль. Там уже сидів один. Ганнес. Ми трохи проїхали, і в машину вліз ще один. Куддель. Я не знаю їх. Описати теж не можу, було темно. Ні-і, по дорозі ми не сказали один одному жодного слова. Говорив лише Конні. Різко, коротко. Усе було продумано від самого початку.

— І що саме він казав?

— Стривайте-но! Ага: «Тепер за роботу!», «Не розтуляти писок!», «Ось, беріть!»

— Що вам треба було взяти?

— Лопати. Він їх дістав з багажника. Ми мусили сховати їх під поли. Тоді завернули за ріг і зупинилися веред ворітьми. Конні відчинив…

— У нього був ключ?

— Ні-і, гадаю, відмичка.

Конні провів усіх трьох через кладовище. Він точно знав, що й до чого. Перед однією з могил зупинився. Хвилину прислухались. Довкола було тихо, і Конні наказав:

— А тепер копати!

І я почав копати. Інші — теж. Конні подеколи підсвічував нам кишеньковим ліхтариком. Мені стало моторошно. Конні звелів нам кидати землю на алею. А ще він наказав нам одразу ж повідомляти його, тільки-но наткнемося на щось тверде. На метал чи ще щось. Але я не наткнувся на метал. Лише на кілька каменюк.

— А інші?

— Не знаю. Куддель і я незабаром припинили роботу. Яма була вже глибока, і ми всі там не вміщалися. Далі копав сам Ганнес.

— А Конні?

— Він стояв у ямі. Більше вже не відсвічував. Тільки нагинався й брав щось у руки.

— Ховав у кишеню?

— Я не знаю. Клянусь, не знаю. Потім він виліз нагору і наказав нам засипати яму.

За цією роботою їх застав цвинтарний сторож. Як сказав Баумгольц, на Гемсгофа перший накинувся Ганнес.

— Я стояв там, як укопаний. Зчинилася колотнеча. Конні гукнув: «Тікайте!» Я оглянувся — і тут мене вперіщили лопатою. Дуже боліло. Усі побігли до муру, я поплентався услід за ними. Ледве виліз на мур, а їх уже й слід прохолов. До вокзалу я дістався сам.

Чи не відчувалося в словах хлопця невдоволення й розчарування? Розчарування, що його покинули напризволяще не тільки оті двоє, але й сам Конні, якого він обожнював? Капітанові Госсу неважко будо кількома словами ще більше підсилити цей перший його сумнів. Та він вважав, що це передчасно. Сказав лише:

— Ми ще про все поговоримо. І про твого приятеля Конні теж.

Коли через півгодини капітан Госс зайшов до своєї кімнати, його вже чекали. Молодший лейтенант Кутлель відрапортував:

— Solus De da anam — це по-ірландськи. Ірландська мова належить до кельтських, які, в свою чергу, входять до індоєвропейської сім'ї мов. Зараз існує дві групи кельтських мов: а) гаелська, сюди належать ірландська, гельська і… — Він дістав з портфеля записку і, наче далекозорий промовець, прочитав: — Менкська. Не знаю, що це таке. Далі: б) бритська, сюди належать кимрська, корнійська, бретонська. Гаельська стала відомою особливо…

— Що таке «Solus De da anam»?

— Це означає «Світло боже душі твоїй». Це — не діалект, не якийсь спеціальний біблійний вірш, це — звичайнісінький вислів, звичайна, сказати б, ірландська мова.

— Будь ласка, сідайте. У кого ви були?

Капітан Госс уважно поглянув на молодшого лейтенанта Кушеля.

— В Академії наук. В однієї жінки, професора Шуріке. Я попросив її, і вона вишле нам завтра кілька статей. Історія виникнення, вживання й особливості гаельської мови.

— Ви назвали їй прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен?

— Так. Вона про нього нічого не чула. Отже, він, так би мовити, не був ірландською знаменитістю.

— Світло боже душі твоїй… Гм… — Госс був невдоволений. Хоча, власне, на таке він і розраховував. Звичайнісінький поширений вислів. Бо що ще можна було б написати на надмогильному камені? — Принаймні ми хоч знаємо, що це ірландська. Отже, небіжчик теж, мабуть, був ірландцем. І надмогильний камінь поставили, ймовірно, ірландці… Принаймні текст придумали або десь знайшли ірландці.

— А я сумніваюся, товаришу капітан.

— Чому?

— Професор Шуріке натякнула, і я, так би