Мануела Гретковська - Метафiзичне Кабаре

віддалі. Дистанціюйся від нього настільки, аби зовсім перестати його бачити. Ідеальний припис для нерозв’язних проблем. Однак у твоєму випадку існує шанс, що ти порадиш собі із коханням до Беби. Натомість, мене непокоїть зосередження твоєї уваги на покійному сусіді Вішнєвскі. Не думай про померлих, дай спокій тим, що відійшли. Їм хотілося б, щоб ти згадував їхні обличчя, слова — завдяки твоїм спогадам вони можуть існувати знову. Вони без угаву шепочуть з-за савану смерті, приглушуючи спогадами твій власний внутрішній голос. Будь обережним, це можуть бути справжні дибуки, вампіри, які відбирають тобі життя, аби жити твоїм часом. Вони відбирають не для них створений час. Вони вже померли. Вони годуються часом, скупо покришеним на години і дні для нас, живих, вони, котрі перебувають у вічності.

Як бачиш, я люблю навідуватися до Кабаре, щоб побачити Бебу, огорнуту в полиняле боа. Пухнастий змій навколо її шиї нагадує мені про спокушення в раю. Змій намовляв Адама і Єву спуститися до його світу, світу проминання, часу, смерті. Змій скине шкуру, помолодшає, а ми… — Джонатан, поправивши ярмулку, штовхнув рукою звисаючі з-над голови трупики обскубаних птахів. — Сам бачиш.

— Не переймайся. — Вольфґанґ обміркував зречення від цивілізації Заходу, яка суперечила коханню до Беби. — Досі вважали, що Геракліт був здатний тільки на песимістичну фразу щодо часу про те, буцім не можна двічі увійти до тієї ж води. Археологи, шукаючи слідів експедиції Симона Ворожбита, натрапили на глиняні таблички, які містять продовження сентенції грецького мудреця. Виявилося, що згідно з Гераклітом, не можна двічі увійти до тієї ж води, оскільки це негігієнічно. Я йду до Беби. — Він поцілував Джонатана і вибіг із крамниці.

Джонатан підійшов до вітрини, аби скошлатити пташині опудала. він дивився крізь брудну шибу на вулицю: євреї в довгих плащах поволі прогулювалися, вітаючись із знайомими. За ними поспішали гідні тіні, видовжені призахідним сонцем, вони топталися по спортивному взутті туристів.

— Нам зруйнували храм, — замислився Джонатан. — Стільки праці, стільки страждань, аби його відбудувати, і знову румовища. Залишилася Стіна Плачу. А що, коли б у Єрусалимі замість Храму відбудувати принаймні його тінь?

__________

* — Бебо, ми повинні негайно зустрітися. Я мушу вас побачити. — Вольфґанґ благав слухавку вуличного таксофона.

— Не раніше, ніж через два тижні, у четвер, — відповіла Беба заспаним голосом.

— У четвер? Четвер стосовно чого? — Вольфґанґ ретельно порядкував факти*.

— Зараз гляну, — Беба машинально потягнулася до календаря на нічному столику.

— У четвер 10 грудня, о 18 годині.

— У тебе?

— Так, у мене.

___________

* — Що ти комбінуєш? — Занепокоєний Жужу спостерігав за пурхаючими руками Вольфґанґа, котрий по черзі хапався за зошит чи келишок. — Ти від вівторка місця собі не знаходиш. Прилазиш до мене о п’ятій ранку, будиш наступну наречену, вона підозрює, що ти хочеш мене у неї відбити, бо ти негайно пакуєшся до нашого ліжка і промовляєш, промовляєш, неначе прагнеш мене на щось намовити. Чим, мій любий Вольфґанже, чим усе це закінчиться?

— Я викрив змову. — Студент прикусив поблідлі губи, неначе побоюючись, що ненароком скаже надто багато.

Позбавлені листя галуззя дерев Люксембурзького саду укладалися в осінні орнаменти. Жужу не бажав підносити очей до безжальної блакиті, яка ображала його почуття краси й добра. Немає холоднішого кольору, аніж цей осінній колір паризького неба.

Вольфґанґ зблід, його солом’яне волосся також виблякло. Посинілі від прикушування губи заціпеніли в невдоволеній гримасі. До паркової кав’ярні поволі увійшов Джонатан, загортаючи листя приполами довгого чорного плаща.

— Вольфґанґ викрив змову, — привітав його Жужу.

— Якщо ця змова не служить Богові, то це людська змова. — Джонатан усівся навпроти Вольфґанґа. — Архілюдська. — Він поглянув на по-вампірячому схудле обличчя студента, його розширені зіниці, які мало не затуляли сіру рогівку.

— Я вчинив сьогодні щось вкрай погане, я убив, але й щось дуже добре, бо я зробив це від кохання.

Жужу зойкнув і схопився за голову. Джонатан, не відводячи погляду від Вольфґанґа, мовчанням заохочував його до розповіді.

— На світанку я пішов до озера у Булонькому лісі. Важко сказати «пішов», я там був. У красі ранкового туману над озером існував тільки я. Обважніла від інею імла, над нею трава, і з тієї імли метелик. Я не ловив його, не кликав. Ми були призначені один для одного. Він всівся на моєму рамені, створеному одвічно задля цієї миті зустрічі. Я знерухомів, аби не сполохати його. Він задрижав. Я відчув пульсування його і моєї власної крові. Я обережно простягнув йому руку та розщібнув нею штани. Він наче цього чекав і почав прогулюватися вздовж стужавілого від його краси статевого члена. Він закохано тріпотів крилами, наганяючи задоволення. Метелик ходив дедалі швидше, намагаючись потертися до тих місць, з яких я зсував шкіру для нього, для його пухнастих крилець. Я витриснув у руку нектар кохання, занурив у нього метелика і відчув насолоду його пружного черевця, млосну насолоду занурення в кохання. Я дочекався, аж поки він виповниться… і втопив його…

Жужу топтав сухе листя.

– Історійка наче про посмішку тигра: посміхнувся тигр до тигра, а відтак півока вигриз.

— Я згрішив. — Голос Вольфґанґа вагався між запитанням та самозвинуваченням.

— О-ля-ля, в повітрі чується сморід смалених душ*, — занепокоївся Жужу.

— Гріх є цензурою підсвідомості. — Джонатан поглянув просто себе на дерева. — Неістотною деталлю індивідуальності. То що там із змовою?

Алеєю повз слинявий бассет.

— Собачі породи — це вирощування генетичних вад, жахіття, — Жужу накидав зад бассета, який віддалявся від них. — Мусить існувати генетичний код світу; шакали, гієни, динго — о’кей, але не потворні песики-годованці. Я бачив у метро дуже слушне графіті: «Єбати хромосомию. Нав…»

Джонатан кинув у Жужу галузкою.

— Silenzio signore, нам загрожує змова.

— Я зрозумів, що мазохізму не існує, — сказав Жужу. — Позаяк страждання переживається як насолода, то не існує мазохістів, які б кохалися в болі, насолода не болить. А якщо немає мазохізму, то,