Мануела Гретковська - Метафiзичне Кабаре

Джонатан попивав каву і закушував кошерним шоколадом, принесеним у промасленому папері. Розкошування солодощами замінило йому приємність розмови. Беба нервово поскубувала квіти у волоссі. Туга за омріяним чоловіком перестала обмежуватися лише ледь помітним смутком у її блакитних очах. Щоразу смутнішим ставало й помешкання Беби, вистелене оксамитами й килимами та захаращене різним дріб’язком. Нещодавно блискучі тканини й порцеляну вкривав пил. Розвішані в салоні світлини з виступів у кабаре були повиті паволокою смутку; Бебині уста перестали всміхатися, настовбурчені клітори обм’якли. Перверсія, що розтікалася з-поміж її розхилених ніг, також видавалася ностальгійною.

Жужу, попри глибину міркувань Вольфґанґа, котрий оповідав про міфічні мандрівки через засвіти, виправляв його помилки у французькій.

— Французи не кажуть «посмертя»*, правильно буде «посмертне існування». І кінчай уже з тими макабричними історіями про пекло, чистилище та Страшний суд. Я переконаний, що врешті виявиться не так уже й важливо, чи Ікс крав, а Ігрек чужоложив. Не буде ніяких дантівських сцен із юрмою постатей. Спасенні будуть лише охра, зелень та тіоіндиго, і ніхто, і ніщо більше. Крапка.

— Бабуня говорила мені, коли я була маленькою дівчинкою, — пригадала Беба, — що воскреснуть усі, крім лінюхів, яким не хочеться встати до ранкової меси.

Вольфґанґ поцілував Бебину долоню.

— Ви завше праві.

— Чи можна уникнути смерті? — спитала Беба у Вольфґанґових очей, благально задивлених у неї.

— Авжеж, треба померти якомога раніше. — Джонатан доїв шоколад і поглянув на позолочений годинник. — Як на нас, то вже пізно, час прощатися.

__________

* Я тебе після смерті зустріла, коли тіло твоє смерділо.

О, коли б за життя вдалося тебе спіткати, дуже припис придався б, як саме тебе вживати.

Вольфґанґ занотував куплет. Чому він пише ідіотські пісеньки, чому перестає думати виключно про Бебу і займається текстами для співачки-італійки. Я скочуюся, скочуюся дедалі нижче, нижче мистецтва. Вистачить дізнатися номер Бебиного телефону, аби почати забуватися. Один потиск долоні, поцілунок, і прошу, тексти пісеньок замість поезії, а може ще якийсь рефренчик для балету: «Нехай метафізичні звірятка гасають луками безвідповідальності» — шпагат, канкан, Вішнєвскі. Ян-Марія Кранц-Вішнєвскі народився у Бреслау, докторант Гуссерля. Мій сусід і маестро. Я обіцяв йому, що відвідаю святе місто в Польщі, метафізичний центр світу, де на глибині кілометра під землею пульсує чакра всесвіту. Від ціє променіючої космічною енергією чакри вигоріла земля, обвуглилися скелі. Зараз там копальні вугілля. У назві святого міста міститься інформація для втаємничених — центр буття. Битом, що по-слов’янськи означає буття, sein, і священний санскритський склад ОМ. Я не побував у Битомі, Вишнєвскі помер, а я стирчу в Парижі і намагаюся втямити, чим є мистецтво й кохання, себто Беба Мазеппо.

Вішнєвскі володів даром іменування, гайдеґґерівською здатністю покликання словом суті та сенсу. Пастир буття — так можна було про нього сказати, коли він у останні дні свого життя, розсаджуваний болями поперекручуваних кишок, говорив про пердіння, яке видобувалося з напучнявілого живота: «зітхання зневаженої матерії». Вишнєвскі тужив за містом Битом, згадував свою польську наречену. Коли він був уже дуже хворий, то цілими днями лежав у ліжку біля прочиненого вікна. Одного дня до кімнати залетів бедрик. Він поклав його собі на руку і казав, що то польська комашка, бо його наречена цілувала бедриків і посилала до неба по шматок хліба.

«Польська комашка, вона рухається по-комашиному в патріотичному пориві», — дефініював він бедрика, який завмер серед випарів газів, що підносилися навколо ліжка хворого.

Мій дорогий Вішнєвскі, де ти тепер? Де я? Де Джонатан? О, той, напевне, у своїй єврейській дільниці.

У крамничці по ру В’єй-дю-Тампль Джонатан продавав випатрану птицю. З балки над лядою звисали обскубані шиї гусок і качок. Курячі гузна недвозначно просилися до розсолу.

— Ти переймаєшся тим, що потиск Бебиної долоні, її прощальний поцілунок послабили твої почуття, що в ідеальний образ кохання закралося щось на кшталт розчарування? — Джонатан сперся на мосяжну касу. Вольфґанґ обривав свою сповідь, коли до крамниці заходили клієнти і вказували Джонатанові на курку чи гуску. Джонатан відчіпляв птаха з гачка, розкладав йому крила, скубав голубувату шкірку, нюшив, цмокав від задоволення, поклавши товар на вагу. Він загортав птаха у папір, вкидав до скреготливої каси гроші й прощався із клієнтами, розсипаючись у компліментах щодо їхньої розсудливості у виборі пташатини та його крамниці.

— Вольфґанже, торкання до Беби викликало у тебе бажання відсахнутися. У вашій культурі фізичний контакт, бодай лишень доторк, є чимось кари гідним. Не заперечуй, цивілізація Заходу започаткована стародавніми греками: Арістотелем, Платоном. Платон вигадав платонічне кохання, в свою чергу Арістотель у Нікомаховій етиці написав, що почуття дотику є для нас соромом, власне для вас, бо насправді кохання є об’явленням, ініціацією, революцією, але не соромом. Отож ти мусиш для власного ужитку переоцінити поняття цієї цивілізації, і або гріх, сором, розчарування, пізніше розпач від нереалізованого кохання, загубленого життя, або повнота пере-життя, а також мистецтво й Беба поза добром і злом. У тебе немає іншого виходу. У тому стані свідомості, в якому ти перебуваєш, з усім цивілізаційним тягарем ти не в стані віддатися виключно переживанню кохання. Цивілізація — белькотлива забріханість, кохання — мовчазна правда. Або ж ти знищиш своє кохання, намагаючись віднайти для нього місце у своєму цивілізованому світі лицемірства, або знищиш свою свідомість, щоб сприйняти почуття. Ти тільки-но торкнувся Беби, твого ідеалу, коханої, а вже відчув, що осквернив її цим світом. Звідси твоє прагнення покарати себе втечею, соромом.

— Себто Беба, і тільки Беба*, й мистецтво або спокійне існування.

— Беба перебуває поза укладом, попри те, що виступає у Метафізичному Кабаре. Її мистецтво руйнує естетичні канони цивілізації Заходу, але тривкішим виявиться Бебине мистецтво, а не мистецтво, визнане цією цивілізацією; цивілізація Заходу вже гине. Тобі немає чого втрачати. Цивілізація гине не через те, що гинуть люди, а тому, що гинуть їхні виправдання. Найкращим доказом цього є те, що ти приходиш до мене, побожного юдея, прохаючи витлумачити власні почуття й страхи.

— Я приходжу до тебе, бо ти мій приятель.

— Чудово. Як приятель я можу тобі порадити, аби ти поглянув на діймаючий тебе клопіт із певної