Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

— Ну, як можеш… Хай Цена їде з тобою, вона покаже, де живе лікар.

У бая Спиро був «мерседес» перших повоєнних років, але добре збережений, як у дбайливого господаря. А Цена щойно закінчила якийсь інститут. Чорноока болгарка, струнка, як і її мати, з батьківським високим і широким чолом, трохи кирпатим носом.

Я помітив, що вона з перших днів придивлялася до мене з великою цікавістю, і я міг би поставитись до неї так, що вона добром би згадувала мене, але сказав собі, що тут я батрак, і не з тих, яких описували Влайков і Єлін Пелін. Вона ж накликала лихо на свою голову.

— Ти і в Болгарії був такий же серйозний, Анастасе?

— Такий.

— Ну, а як тебе там називали дівчата?

— Як і всі інші — Анастасом.

— Гей, нема чого скромничати. Мама казали, що Анастаса кличуть Наско.

— Так, дехто звав мене Наско.

— Дехто? Хтозна, скількох дівчат ти окрутив. Ще з першого дня я помітила, якими очима ти дивишся на дівчат.

Я мовчав, а вона допитувалася:

— Ну, скажи, скількох із розуму звів?

Багато чи мало, думав я, то моя справа, а от Цени серед них не буде.

— Дівчино, не чіпляйся, бо хазяйці скажу!

— Ха, мама — хазяйка! Вона ніколи не тримається як господиня.

— А батько?

— Татко суворий, але тільки з тими, хто ледарює. І не любить, коли його називають «хазяїн». Воліє, щоб болгари звали його «бай Спиро».

Привезли лікаря — дрібного, косоокого й кривобокого старого, чий дід років сто тому переселився з Враци до Цареграда.

На зворотній дорозі Цена була слухняною пансіонеркою, до того ж — пихатою дочкою багатія, і шофер мусив її везти, куди вона накаже.

Наступного ранку я знову повіз городину на базар і продав її по найвищій ціні, а ще через два дні бай Спиро повів мене до своїх клієнтів й усім приказував:

— Ось, дивися добре на цього парубка. Завжди, коли прийде до тебе, поводься з ним, як зі мною.

Якось, коли я вже розвантажив на базарі машину й збирався додому, до мене підійшов якийсь жебрак.

— Слухай, а ти не болгарин? — запитав він.

— Болгарин.

— Ти диви — земляк! А я ось тиняюсь, мов пес, і ні з ким словом перемовитись.

Він розповідав про свої злигодні, а я дивився на нього і ніяк не міг пригадати, де бачив його. В його профілі, приплюснутому носі, випнутій верхній щелепі й опуклому лобі було щось дуже знайоме.

Наступного дня він знову перестрів мене так само радісно і знову став жалітися на життя, лякливо озираючись.

— Брате, тут розплодилося стільки підслуховувачів — страшна річ! Коли б я міг сісти на якийсь корабель і дістатися до Бургаса або Варни!.. Хай на довічне ув'язнення мене засудять, аби тільки потрапити до Болгарії!

І на третій день він скаржився. Я байдуже слухав, а тоді сказав:

— Не мороч мені голови. Я втік звідти, і, доки комуністи триматимуться при владі, я й не подумаю повертатись.

— Ти говориш так, бо ще не звідав тут усіх страждань.

— Якими б не були ці страждання, тут вони менші, ніж у Болгарії.

Він пхнув руки у свої драні кишені й пішов, звичним рухом відкинувши голову назад. А я мало не скрикнув.

Це був один із тих, кого бородаті матроси зв'язали й кинули в море.

Так, усе те було трюком. Майстерним трюком!

У ці ж дні я одержав пакунок з першокласною білизною і грошовий переказ, що дорівнював моїй місячній зарплаті. У записці значилося: «Від тих, хто бажає добра болгарським емігрантам». Відправник: «Болгарське консульство в Стамбулі».

Відверта й проста провокація, але не з боку болгарського консульства.

І пакунок, і гроші я віддав баю Спиро.

— Це не для мене.

— Як не для тебе, коли тут написано твоє ім'я?

— Не хочу я допомоги від комуністичної Болгарії. Хліб мені смакує, коли я заробляю його оцими руками.

— Гей, пришелепуватий, бери гроші і не клей із себе дурня.

— Кажу тобі, візьми їх, візьми й пакунок, а коли хочеш, викинь або віднеси назад до консульства, а я до них не доторкнусь.

В кінці місяця бай Спиро запитав:

— Ну, Танасе, яку платню тобі визначити?

— Хазяїне…

— Кінчай з тим «хазяїном»! Для тебе я тільки бай Спиро!

— Ти мені вже платиш, і нічого більше я не хочу.

— Чим же я тобі плачу?

— Довір'ям, тим, що узяв на роботу, дав притулок, їжу.

— Та ну, то інша річ. Ось, бери. Плачу тобі наполовину більше, ніж іншим робітникам.

Того ж дня він повів мене в якусь непривабливу корчму у старій частині Стамбула. Ми випили, і він сказав:

— Хлопче, з твоїми руками і головою ти можеш далеко піти. За рік-два назбираєш якусь копійчину, а тоді — й самостійну торгівлю відкриєш.

— Я так і збираюсь.

— Атож, бо все інше — дурниця. Тебе можуть спокусити великими грішми, але за них накладеш головою. Я знаю, розуміюся на емігрантських справах. Ти не перший працюєш у мене. Усякі тут розпитують, цікавляться. А