Джон Вейн - Зима у горах

вуст недарма. Щось (чи хтось) довело його до розпачу — це можна було прочитати на його обличчі, у скривдженому виразі його очей, у тонкій прямій лінії рота під гачкуватим носом.

Підійшовши до стойки, щоб узяти другий кухоль пива, Роджер обережно глянув у віконечко. Герет сидів непорушний, мов скеля. По обидва боки від нього спокійно перемовлялися за кухлями якісь люди в кепках. Майже всі відвідувачі — люди літнього віку. Якщо карвенайська молодь і відвідувала бари, то аж ніяк не схожі на цей. Мимоволі складалося враження, ніби тут назавжди оселилась чорна меланхолія, якої ніколи не порушать ні веселощі, ні глибокий розпач. Герет сидів у цьому тихому товаристві не як чужий, а як людина, для якої і сама пивна, і її завсідники були такі знайомі й звичні, що він їх просто не помічав. Він явно нічого нікому не збирався розповідати і не звертав уваги на окремі зауваження, що долинали до його слуху. Весь він поринув у якісь свої проблеми. І раптом на Роджера наринуло почуття провини. Він нарешті виразно зрозумів: розпач Герета якось пов’язаний з викраденням його автобуса.

Ось вона, гола правда. Він, Роджер Фернівел, завдав моральної шкоди Герету. Через похмурий, зухвалий настрій — наслідок невдачі з жінкою — він дозволяв собі припуститись дивакуватого, анархічного вчинку і, здається, в довгій серії ударів, що сипались на Герета, завдав останнього, після якого горбань, можливо, й не підведеться. Що ж тепер робити? Тільки одне. Випити ще, надудлитись як слід, щоб набратися духу, а тоді підійти до Герета й зізнатись, що то він утнув штуку з автобусом.

Роджер намагався уникнути такого кроку, але водночас усвідомлював, що хоч би як він опирався, йому неодмінно доведеться на це зважитися. Він не був боягузом, а оскільки бажав жити в мирі із своїм сумлінням протягом того часу, який ще залишився йому на цій землі, то не міг і думки припустити про те, щоб перетворитись на боягуза тепер. Треба буде випити — що ж, ось вона, випивка. Підійшовши до стойки і не переймаючись тим, бачить його Герет чи ні, Роджер замовив велику порцію бренді, випив його, а тоді взяв іще пляшку пива. Це було зайвим. Він і так хильнув достатньо. Але пиво вже було в шлунку, коли він чітко усвідомив, якої помилки припустився. Хай йому чорт, тепер він п’яний. Вмостившись на стільці, він заходився старанно розглядати підлогу. Авжеж, ця клята підлога розбігалась вусебіч, наче трюмна вода по палубі корабля. Що ж, тепер нічого не вдієш. Якщо Герет сприйме його розповідь за п’яне белькотіння, він переповість усе ще раз, але з такими подробицями, що той змушений буде йому повірити. Важить лише одне — не дати Герету залишитись у полоні хибних думок..

Твердо ступаючи но підлозі, що бралася хвилями, Роджер попрямував до дверей і вийшов у двір в убиральню. Помочившись, він глибоко вдихнув повітря і без особливого успіху спробував зупинити довколишній світ, що плив перед очима. Проте йому трохи полегшало. Тоді, змушуючи себе йти швидко, він повернувся до дверей бару. Все дуже просто: він увійде, сяде біля Герета й без зайвих слів скаже: «Украв ваш автобус я, а зовсім не той чоловік, якого ви хочете вбити. Як бачите, це не більший злочин, ніж...» І поки ці слова складались у Роджеровій голові в речення, він узявся за ручку дверей. Та вона сама повернулась під його рукою, двері розчинились, і перед Роджером виник Герет, затуливши дверний отвір своїм потворним бичачим тілом на тонких висхлих ногах.

Роджер остовпів від цієї раптової зустрічі. А Герет, так само, як і в автобусі, не звертаючи на Роджера уваги, машинально ступив убік, ковзнувши но обличчю Роджера невидющими очима. Це жахливо, треба щось зробити, але ж, о господи, я п’яний, зовсім п’яний!

Роджер поклав руку на рукав Герета. Велика голова рвучко повернулась і глянула на нього.

— Хвилиночку.., чи не міг би я...

Герет зняв із свого рукава руку Роджера — м’яким, але рішучим і недвозначним рухом. Роджер відчув, як його поймає безмежний, справді незрозумілий розпач. Зрештою, існує він чи ні? Невже він нікому не потрібен? Ось саме так Беверлі проскочила повз нього на моторолері. Ні, він не дозволить, щоб його викреслили з життя, передчасно перетворили на привид, він, чорт забирай, змусить їх рахуватися з ним, адже він людина, він ще не вмер, як Джеффрі, і хоч вій п’яний, а що, власне, поганого в тому, що він п’яний?.. Вій хитнувся й ухопився рукою за стіну. Герет, навіть не озирнувшись, тим часом уже відійшов на кілька кроків. Роджер наздогнав його й загородив дорогу.

—     Я хочу... трохи поговорити з вами.

—     Що ж, говоріть,— відказав Герет.

—     Про ваш автобус. Ви не знайшли його на місці. Там, на горі. Ви розумієте, про що я кажу?

Герет рвучко відкинув голову й глянув Роджерові в очі. Та чи в очі? Ні, крізь цих, у глибину його мозку.

—     Що ж ви хочете сказати про автобус?

—     Це я вкрав його.

Герет простяг ручисько і, вхопивши Роджера за вилоги піджака, притягнув його до себе.

—     І скільки він тобі заплатив?

—     Ви не зрозуміли. Ніхто нічого мені не...

—     Мене ти не обдуриш, голубе. Це Дік Шарп поставив тебе на це діло.

—     Помиляєтесь. Я не знаю ніякого Діка Шарпа, а якби й знав...

Ще не закінчивши фрази, Роджер раптом побачив, що Герет зараз ударить його. Він побачив це так виразно, паче сидів у кінотеатрі й дивився фільм, знятий рапідною зйомкою. Але й сам він був у тому фільмі й не міг рухатись швидше. Все ще тримаючи лівою рукою Роджера за вилоги піджака, Герет із страшною силою вдарив його правою в сонячне сплетіння. Роджер склався вдвоє. Перед очима в нього поплив червоний туман, живіт вибухнув пекельним болем, йому здавалося, що він уже ніколи не зможе вдихнути повітря. Звідкись здалеку до нього долинав голос Герета, який щось говорив про Діка Шарпа, та чи й не однаково, що