Джон Вейн - Зима у горах

він говорив? В усьому світі для Роджера зараз існували лише біль і неможливість перевести подих. Може, в нього зупинилося серце? Може, він вмирає? До голосу Герета приєднався ще чийсь, над його головою двоє чоловіків обмінювались якимись недоладними й беззмістовними звуками. Роджеру було байдуже, про що вони говорять. Потім він відчув на своєму плечі руку. Він силкувався зіщулитись у клубок, щоб стати непомітним, увійти в землю, перш ніж Герет знову вдарить його. Але удару не було. Натомість рука повільно потягла його вгору.

—     Ви теж підете з нами,— мовив новий голос. Червоний туман поволі розвіявся: перед ним стояв полісмен.— Ви теж підете з нами до відділка,—повторив полісмен, звертаючись до Роджера.

Поряд тихо стояв Герет, його глибоко запалі очі ховала тінь.,

—     Я бачив, як він на вас напав. Ми запишемо ваші свідчення.

Роджер повільно приклав руку до живота. Доторкатись до нього було неймовірно боляче, але він нарешті відчув, що скоро все минеться і він зможе випростатись. Принаймні черевні м’язи, подумав він, не порвано.

—     Я не хочу давати ніяких свідчень,— відповів він.

—     Я не питаю вас, хочете ви чи не хочете,— сказав констебль.— Ану швидше. Ходімо, Герете Джонсе, поки я не надів на тебе наручники.

—     Мені ж треба о десятій їхати назад у гори,— промовив Герет.

—     Нікуди ти о десятій не поїдеш,— коротко відказав констебль.— У камеру, ось куди ти поїдеш на всю ніч.

—     Це якась помилка, констеблю,— рантом озвався Роджер.— Іти у відділок немає ніякої потреби.—Тепер він був уже зовсім тверезий.— Він на мене не нападав.

—     Не нападав? Та я сам бачив, як він стусонув вас у живіт. Вас я теж приставлю в камеру за зневажання закону, якщо ви...

—     Констеблю, я відмовляюся в будь-чому звинувачувати його. Якщо ви передасте мене в суд і заявите, що Гер... що містер Джонс напав на мене, я це заперечуватиму, і суд не прийме справу до розгляду.

—     Прийме, прийме. Мої свідчення теж чогось варті. Ви п’яні, і перевірка доведе де.

—     Перевіряють на алкоголь тільки водіїв, а я пішохід.

—     Бачу, книжки про закони ви читаєте. Ану ходімо, ніколи мені з вами морочитися.

Констебль, явно втрачаючи терпіння, вже ладен був силоміць потягти його за собою.

—     Ми з містером Джонсом просто жартували проміж себе,— квапливо мовив Роджер,— і він по-дружньому дав мені під ребро. Оце ви й бачили.

—     Як де означає по-дружньому дати під ребро,— відказав полісмен,— то, цікаво, що ви називаєте добрячим стусаном під дихало? — Він повернувся і втупився очима в Герета, який аж ніяк не справляв враження людини, здатної з ким-небудь жартувати.— То ви жартували, га? Ви що, хочете зробити з мене дурня?

—     .Слухайте, констеблю,—лагідно мовив Роджер,— ну Дому б нам не забути цей незначний епізод? Дуже добре, що ви такий спостережливий і пильний, але освітлення тут таке погане, що кого хочете очі можуть підвести.

—     Пахощі, якими від вас несе,— відповів полісмен з холодною недоброзичливістю,— можуть підвести набагато швидше, ніж найгірше вуличне освітлення. Раджу вам піти й проспатись.

Він ступив крок назад, неквапливо обвів їх обох поглядом і велично попростував геть. Навіть спина його виражала невдоволення. Він, певно, служив у поліції не більше двох років.

Під час усієї цієї розмови Герет стояв тихо, закам’янілий у своїй непорушності, що була — Роджер починав розуміти — виразнішою за будь-який рух. За ним височів міський мур XII століття, і каміння його було таке саме непорушне, як Герет. Аж ось він повернув голову і глянув Роджерові просто у вічі, і Роджеру в тьмяному світлі здалося, ніби вираз Геретового обличчя трохи полагіднішав — воно вже не так нагадувало гранітну маску.

—     Ну? — спитав Герет.

—     Що — ну?

—     По-моєму, містере, пояснювати маєте ви,— сказав Герет.—«Що — ну!» — коли він повторив ці слова, у його, схожих на великий казан, грудях заклекотів сміх. Звуку не було, але рот його широко розкрився, тіло сколихнулось, а тоді знову застигло в похмурій настороженості. Він хитнув головою, показуючи Роджеру, щоб той ішов з ним, і вони попрямували до площі.

Аж до автобуса Герет ішов мовчки. А відчинивши двері, промовив:

—     Тепер ми можемо поговорити.

Вони ввійшли в автобус. Герет зачинив двері й сів на одне з передніх сидінь обличчям до Роджера. Освітлення він не ввімкнув: у світлі фар автомобілів, що проїжджали повз автобус, і в тьмяно-срібному сяєві місяця вони бачили один одного досить добре.

Герет зразу ж заходився допитуватись:

—     То ви й тепер скажете, що не знаєте Діка Шарпа? .

—     Ніколи про такого не чув.

—     Коли з моїм автобусом щось негаразд,— стиха промовив горбань, дивлячись у вікно на площу,— то це завжди тільки через підступи Діка Шарпа.

—     Зараз я вам розповім, як було з вашим автобусом. Я спускався з гір, дощ лив як з. відра. А в горах я був з однією дівчиною... вона повелася так, що всякий на моєму місці нетямився б від роздратування, і на довершення всього втекла з моїм плащем, покинувши мене далеко в горах у досить скрутному становищі. Я рушив звідти пішки і поки дістався до того селища — не знаю, як воно зветься..,

—     Лланкрвіс.

—     ...до Лланкрвіса, то мені встигло спротивіти все і всі. Скажу, не перебільшуючи, я просто знавіснів, тож на чиїсь права чи почуття мені було начхати. Побачивши автобус, я вирішив сховатись у ньому від дощу й трохи перепочити, Потім мені спало на думку, що я можу спуститися вниз і таким чином бодай частину шляху не йти пішки. Не довго думаючи, я відпустив ручне гальмо, включив передачу й покотив униз.

Герет зважував те,