Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

— Як же ви все-таки здогадалися? Про адміна, про паролі…

— «Ти».

— Як… ти здогадався?

— Вони всі так роблять. Багатьом це минається безкарно. А цей попався.

— Як це ви… тобто ти… — Арсен запнувся, — ти його гакнув?

— По-моєму, він сам нарвався. Ні?

— Ага… — Арсен завагався. — А… мишу ти навіщо відрізав?

— На згадку, — Максим усміхався. — У мене вдома знаєш скільки цих мишей?

Арсен зіщулився.

— Паролі міняй частіше, — повчально сказав Максим. — До речі, у що граємо?

— Ну, — він зам’явся, але вирішив, що брехати не можна. — «Королівський бал — 4».

— Гарна гра. Я теж там бігав, десь півроку тому, лицарем, тільки безземельним. Найманцем, скоріше. А ти?

— Та по-різному.

— Що, вдома гратися не дають?

Арсен непевно мугикнув.

— А я з жінкою полаявся, — раптом довірливо повідомив Максим.

Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так і думав».

— Думаю, вона мене зраджує, — Максим говорив стурбовано, проте Арсенові чомусь здалося, що вухатий потішається. — І це вже друга. Щось не так. Зі мною — чи з ними?

— Не знаю, — пробурмотів Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевільного гакера з мишею в кишені, то втік би на другий день.

— Суботній ранок, — у Максимовому голосі вчувалася гіркота. — Виграв п’ятдесят євро, не щастить у коханні… І ніхто мене не жде.

Машина різко повернула у двір; Арсен одразу ж побачив, що вікна в його квартирі світяться всі до єдиного. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсміявся:

— Доведеться пояснювати?

Арсен остаточно втратив мужність. Побитий, пограбований, довівши батьків хтозна до якого стану, — як він зважиться подзвонити у двері?

— Удачі, — Максим перестав усміхатися. — Серйозно.

— Дякую, — пробелькотів Арсен.

Торкнувся носа, поморщився від болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магніт», Квіні, Асамблея, Темний Блазень, північний хутровий звірок…

— Дякую, — сказав він щиро, дивлячись у глибоко посаджені, незрозумілого кольору Максимові очі. — Ви мені дуже… Тобто ти мене виручив.

Максим кивнув:

— Нема за що.

— Заведи собі віртуального пса, — порадив Арсен у приступі вдячності. — Він ніколи не зрадить.

Максим кивнув ще раз.

Джип поїхав перш, ніж Арсен зайшов у під’їзд.

— Міністре? Міністре?! Чому немає зв’язку, де тебе носить?!

Позаду були тридцять годин образ, вибачань, сліз, умовлянь, обіцянок і клятв. На колишньому місці стояв новий комп’ютер, з великим плоским монітором. У ньому, в Міністровому кабінеті, спочивав на підлозі сонячний промінь, і мозаїка палала на світлі червоним, синім, бірюзовим.

— Я відпочивав, Чебурашко.

— Відпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Він зізнався під тортурами… здав тебе з бебехами.

— Що за дурниці, під якими тортурами?!

— Ти не зрозумів, Міністре? Вони його взяли в реалі. Якийсь менеджер з Херсона. Коли він зрозумів, що вечір буде не такий приємний, як хотілося, виклав усе… У них є протоколи ваших переговорів, банківські звіти про переміщення коштів, реальні докази. Проти тебе висунуто обвинувачення, шахрайство в особливо великих розмірах, рахунки Міністра заарештовано, трибунал призначено на середу…

— Трибунал??

— А ти думав! Блазня вони так просто не простять, а тут саме трапилася зачіпка — занадто ти нахабно, Міністре, перекупив того недоумка Варяга. Залучай свою службу безпеки, бо тебе шукають у реалі. Ти, звісно, не менеджер з Херсона, якось одбрешешся… Але я тобі раджу — на трибунал не приходь, узагалі не з’являйся, ляж на дно. Я на зв’язок більше не вийду. Я — дрібна рибка, у ваші великі розбірки не пхаюся… Буду потрібен — кидай мені листи на запасну скриньку.

Маленький сутулий чоловічок на екрані низько вклонився Міністрові. Арсен побарабанив пальцями по краю клавіатури; «Залучай свою службу безпеки». Чебурашка думає, що Міністр, як і всі ці, людина шановна, заможна, скоріше за все, на високій посаді, інакше звідки гроші, манери, звичка маніпулювати людьми…

«Ніхто не повірить, що це я Міністр».

За вікном віртуального кабінету співали птахи — як завжди. Високий чоловік з орлиним носом, у темній мантії, оздобленій сріблом, сперся ліктями на підвіконня; звідси відкривався чудовий краєвид на все місто з його шпилями, банями, ґорґуліями на карнизах, флюгерами, вежами… Міністрові рахунки містили половину його заощаджень. Другу половину він зберігав у гаманці Доктора Ветті. Позбутися отак, ні за що ні про що, цілої гори чесно зароблених грошей… От же ж зараза. Трибунал у середу — є час підготуватися. Річ не в тім, хто правий, хто винуватий, — головне схилити на свій бік провідних гравців. Квіні одержала з його рук Міністерство транспорту, — вона ж не захоче відразу його втратити? Бо він усе викладе, потягне за собою й Руду, і Канцлера, на всіх знайдеться компромат. А є ще інші люди, може, не такі впливові, але вони завдячують Міністрові хто місцем, хто вигідною угодою, а хтось збирається використати його в майбутньому…

Він накинув каптур і вийшов. Палацові коридори петляли так, що, лишаючись невпізнаним, бродити по них можна годинами. А набридне — чом би не вийти в місто через підземний хід чи дверцята в стіні, або через таверну «Золотий гусак»…

Стіни й підлога публічних приміщень палацу були облицьовані жовтувато-бежевим мармуром. Міністр ковзав, іноді ловлячи краєм ока своє віддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемінно далекий спів, шум води, бамкання дзвонів. Десяток персонажів одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Міністр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.

«Ти чув про Варяга?»

«Міністре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»

«Ти читав сьогодні “Наш бал”?»

Він зупинився біля крамнички газетяра. «Наш бал» був офіційним органом гри й сервера, і на