Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

чого він був такий м’якенький, грати дозволив, скільки влізе, у туалет службовий пустив…

Він усвідомив себе на чужій планеті, на холоді, в темряві, і швидко пішов геть од клубу, інстинктивно вибравши напрямок, протилежний тому, куди подався мужик у жовтій куртці. Хмаринка пари виривалася з рота. Чорна тінь бігла по асфальту, то відстаючи під ліхтарем, то знову вириваючись уперед. Змі-ни-ти па-ро-лі, повторював Арсен про себе, мов фанатську речівку. Раз-два, три-чотири… З котрої години працює метро? На таксі все одно немає грошей… Спокійно, ніч, мороз, вечір п’ятниці, ранок суботи, я нікого не зустріну…

Щойно він це подумав, як назустріч вивалила з-за повороту гоп-компанія: троє підпилих хлопців років по сімнадцять. Обійду, подумав Арсен. Що їм до мене?..

— Алло, пацан!

— Закурить є?

Великий Міністр, захищений од сталі, отрути й пристріту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужі руки схопили його за комір, в одну мить вивернули кишені, витрусили мобільний телефон і флешку. Арсен рвонувся, і його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на підборіддя кров. Флешка зависла на чорній мотузочці, знущально погойдуючись зовсім поруч, у чужих руках.

— Віддай!

— Ну, борзий пацан…

Раптом спалахнуло світло. Електрично заблищав лід на асфальті, і гірляндою засяяли бурульки. Джип, сліплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виїхав на тротуар, наче вирішив задавити одразу всіх учасників бійки. Арсена відіпхнули, він мішком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.

Крик болю. Тупіт ніг. Тріск голих гілок — у садочку постраждали чиїсь кущі. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвітилося двоє вікон.

Джип стояв за кілька кроків — величезний, старий, на вологих чорних колесах. Візерунок протектора було видно чітко, наче лінії долоні. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, їздили братки на стрілки… Чи й досі ще їздять.

Ну чому той сучий син, що грає за Канцлера, їздить на машинах з блимавками, а Міністр бродить уночі по підворіттях, і місцева шпана безкарно чистить йому рило?!

Білі кросівки наблизились — і зупинилися, балансуючи на бетонній брівці. За кілька сантиметрів лежала на асфальті флешка. Чужа рука її підняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.

— Твоє?

Він учепився в білий пластиковий корпус, затис у кулаці, зморгуючи сльози. Рот і підборіддя були мокрі й липкі, у вухах дзвеніло. Він боявся поворухнути язиком — ану ж там уламки зубів?!

— Уставай.

Він устав без сторонньої допомоги. Людина в жовтій куртці зішкребла з карниза пригорщу відносно чистого снігу:

— На, приклади.

Ще ніколи досі Арсена не били — якщо не брати до уваги дитсадківських бійок. Було гірко, огидно, страшно, в голові паморочилось і ніс болів.

— На ногах устоїш? — запитав чоловік з ножиком і мишею в кишені.

— Устою.

— Далеко звідси живеш?

— Далеко.

— «Між нами десять тисяч кілометрів», — промуркотів власник жовтої куртки. — Сьогодні не твій день, хлопче. Сідай, а то знов кудись влипнеш.

* * *

При здоровому глузді й твердій пам’яті він ніколи б не сів у машину до незнайомої людини. Але ця ніч, Асамблея, північний хутровий звірок і все, що сталося, позбавили його розуму.

У машині преферансист-гакер зняв свою жовту куртку й кинув на заднє сидіння, мабуть, разом з ножиком та трофейною мишею в кишені. З утратою куртки змінилися пропорції — преферансист перестав здаватися громіздким, і стало ясно, що в нього велика голова, чималий ніс і круглі вуха, щільно притиснуті до голови. Запалені від неспання очі сиділи глибоко, колір їх мінявся залежно від освітлення, а погляд був пильний — і водночас стримано-доброзичливий.

Фари наскрізь пронизували світлом чиюсь квартиру на першому поверсі. За фіранками кухні позначилися фігури хазяїв. Преферансист витяг з бардачка пачку паперових серветок, кинув Арсенові на коліна:

— Посварився з батьками?

Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб вичислити мотиви пристойного хлопчика, котрий на ніч застряг у клубі за грою. Арсен скупо всміхнувся:

— Так.

— Кращого місця не міг вибрати? Це ж дупа.

— Я не знав.

— Тепер знатимеш. Життя — це джунглі, скільки не квакай. Крок управо — інтелектуальний грабунок, стибрять паролі. Крок уліво — биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашній, тобі краще ночами не тинятися, — він вищирився.

А ти сам що там робив? — подумав Арсен.

— Він… цей, північний хутровий звірок… украв мої паролі?

— Ще й як. Не ти перший, не ти останній.

Машина рушила з місця.

— А як ви здогадалися? — Арсен почав заїкатися.

— Кажи мені «ти». І пристебнися. Виб’єш головою скло, а воно грошей коштує.

Арсен поперхнувся. Машина вилетіла з провулка, вискнула шинами й рвонула по вулиці вгору.

— Ніяких пробок, — утішено зауважив преферансист. — Чисте, спокійне місто. Де ти живеш? Адреса?

Арсен назвав свою адресу, заклацнув пас і обхопив себе за плечі. Грубка працювала на повну силу. Арсена трясло.

Світили ліхтарі. Джип летів по крижаній кірці, наче по рівному сухому шосе. Арсен помалу усвідомлював, що вони їдуть усе-таки до нього додому, а не в темний ліс під роздачу, — і від цього усвідомлення йому легшало. Він навіть трохи зігрівся.

— Сьогодні за ніч виграв п’ятдесят євро, — діловито повідомив преферансист. — Тобто двісті виграв, сто п’ятдесят просвистів.

— Класно.

— Було таке, що один знайомий сто тисяч виграв.

— Пощастило.

— Небезпечне таке щастя… А ти не картяр?

— Hi.

— Мене звати Максим, — сказав круглоголовий. — А тебе?

— Арсен…

Він нарешті розслабився. Ніс підсох. Ще попручаємось, сказав він собі. Мобільник одібрали — дурниці. Паролі могли стирити, але ж не стирили. І флешка, цінна флешка — ось вона,