Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Позаду хтось був.

Антон не бачив, стояв спиною до вікна. Але саме за спиною, за вікном, у саду маячив хтось. Або радше там було щось, моторошне і безплотне. Це щось стояло в саду і збиралося через відчинене вікно проникнути в кімнату.

Воно хоче напасти на нього!

По шкірі пробіг морозець. Сахновський не міг пояснити, звідки в нього раптом з'явилися такі відчуття. Про небезпеку ніби маякнув спинний мозок, і лікар відчув себе абсолютно беззахисним тут, у порожньому будинку, в маленькій кімнаті, глупої ночі, в самих трусах.

Небезпека зникає, коли її бачиш. Золоте армійське правило, одне з правил радянського десантника, вигадане Сахновським для власного користування. Хірургу Сахновському це теж допомагало: побачити хворобу означає початок лікування.

Не треба боятися.

Антон відпустив двері й нагло обернувся.

Спочатку нічого не угледів. Лише знову розкотисто гримнуло, та порив свіжого вітру сильно гойднув фіранку. Але наступної миті, коли Сахновський уже ладен був сміятися з власної страхопудності, нічне небо розколола навпіл яскрава крива блискавиці. В її короткому спалаху Антон побачив темну постать.

У саду, під деревами, на відстані кількох кроків від прочиненого вікна, нерухомо хтось стояв і дивився просто на нього.

Антонові тепер справді перехопило подих. Він укляк, наче приріс босими ногами до підлоги. Блискавка тим часом знову розпорола небо під супровід громового розкоту, і темна, чорна фігура ворухнулася, ніби роблячи півкроку до вікна.

Зі своєї позиції Сахновський не міг доладно роздивитися невідомого в саду. Заважало світло торшера. Коли перший шок минув, лікар обережно, маленькими кроками посунув у бік джерела світла, не спускаючи погляду з темної постаті. Вочевидь, його маневри знадвору були помітні. Та жодної реакції: примарна постать стояла там, де й раніше, під шатром великої яблуні, не виявляючи жодних намірів, дружніх чи ворожих. Навіть не подаючи ознак життя.

Простягнувши руку і відчувши при цьому її зрадницьке тремтіння, Антон намацав у повітрі мотузочку-вимикач, смикнув. Надто сильно — світло-бо згасло, та при цьому сам старий торшер утратив рівновагу і завалився просто на софу. Щось дзенькнуло. Здається, від незграбного падіння розкололася лампочка.

Кімната поринула в темряву, злившись тепер із темним довкіллям. Чорна постать далі майоріла в саду, в кількох метрах від прочиненого вікна. І далі не рухалася. Хто б там не був чи що б там не було, воно уважно роздивлялося нового мешканця будинку.

— Хто там? — вихопилося в Антона, та прозвучало не так голосно і грізно, як би йому цього хотілося.

Жодної відповіді. Вітер гойдав гілки дерев. Чорна постать стояла непорушно, ніби згусток нічної темряви без плоті та крові. Сахновський зловив себе на думці, що йому нема чим захищатися. Єдиний вихід — знайти момент і переміститися ближче до стіни, ввімкнути велике світло, яке освітить цей шматок саду, даючи змогу побачити, нарешті, привида во плоті. Антон навіть вирахував: поки той почне вдиратися через вікно, в нього буде час перебігти до великої кімнати та дістатися до ножа, якого лишив на столі.

Знову сяйнула блискавка, гримнуло, і нарешті пішов дощ, який миттєво перетворився на справжню зливу.

У спалаху блискавки Антон тепер нічого і нікого не побачив.

Примару наче змило червневим грозовим дощем.

Труснувши головою, Сахновський нарешті ввімкнув світло. Лампочка під стелею розвіяла нічну темряву, і в тьмяному світлі Антон не побачив за вікном нічого. Лиш гілки яблунь хиталися од вітру, та краплі дощу шелестіли в листі, ніби розмовляючи з новим хазяїном саду своєї мовою, намагаючись щось сказати, щось пояснити, про щось попередити.

Відчуття близької небезпеки зникло. Антон заспокоївся, зробив кілька глибоких вдихів-видихів, наблизився до вікна, зіперся руками на мокре підвіконня, вистромив голову під дощ. Тепер він точно бачив: у саду нікого нема.

І, швидше за все, не було.

Так Антон вирішив, коли прокинувся вранці. Звісно, він старанно зачинив вікно в сад, навіть наскільки міг щільно засмикнув фіранки. Переконавшись, що лампочка в торшері таки розбилася, він поставив торшер на місце, та про всяк випадок спати в цій кімнаті більше не ризикнув. Розумів — дурниця, дорослий чоловік не повинен забивати такими речами голову. Але досвід спілкування з психіатром Кравцовим підказував: якщо вночі тебе щось налякало, поганий сон абощо, не завжди досить перевернутися на другий бік. Якщо є така можливість, краще решту ночі провести на іншому місці для спання. Бо сон не прийде, ранок виявиться надто похмурим, аби можна було нормально та плідно працювати.

Перенісши постіль на тітчине ліжко, Антон про всяк випадок позачиняв усі вікна, хоча спати в задусі теж не особливо міг, і лиш потому вмостився, готуючись доспати. Крутився ще якийсь час, ловив сон уривками — темне страшне марево в саду далі спливало в свідомості. Лише коли почав жевріти світанок, Антонові вдалося нарешті провалитися в сон і, на диво, проспати майже до десятої ранку. Чого в Києві хірург Сахновський собі навіть у нечасті вихідні не дозволяв.

Дощ минув, але небо далі затягували сірі хмари. Полежавши трохи, Антон підвівся, пройшов до маленької кімнати, аби переконатися — вчорашні нічні страхи йому справді привиділися. І викликані вони були шаленою втомою та спекою. Ось іще одна причина поміняти не лише обстановку, а й спосіб життя взагалі, вирішив сам для себе Сахновський, прочинив вікно, поглянув на ту лиховісну яблуню. Тоді пошукав і знайшов старенькі капці, і як був, у трусах, вибрався просто через вікно в сад.

Голі ноги відразу зросила мокра трава. Не встиг зробити кількох кроків, як кісточку лівої ноги легенько обпекла кропива. Війнув вітерець, і з крони дерев на Антона бризнув холодний освіжаючий душ. Стенувши плечима — незатишно все ж таки! — Сахновський підійшов до яблуні, постояв, роздивляючись довкола, потім присів. Навіть якби тут хтось і стояв, трава все одно прим'ялася дощем, а тепер розпрямилася, поблискуючи діамантами крапель. Випроставшись, Антон покрутив