Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Нахилившись, Сахновський узяв першу-ліпшу банку, роздивився на світло. Здається, овочевий салат. Баклажани з перцем, якщо він не помиляється. Так, що тут іще? Ага, ось ті легендарні мариновані огірки. Літрова банка чогось рожевого, схоже — компот із ягід… Червона смородина з аличею. Годиться, саме на вечерю.

Перенісши банки на стіл до зали, Антон пошукав і знайшов кухонне начиння, серед ложок та ножів відшукав старенький консервний ніж, упорався з кришками, підчепив виделкою шматок баклажана, пожував. Ум-м-м, смачно, справді смачно! Огірок виловив пальцями, хрумкнув. Нічого, дійсно фірмовий.

Жуючи, зіперся на краєчок столу.

Є в цьому щось неправильне, вирішив він. Тітка серйозно хворіла від минулого жовтня. Остаточно здала взимку, а від початку квітня в будинку ніхто не мешкав. А хай там як, тітка чомусь вирішила витягнути весь цей асортимент пересічної овочевої крамниці з льоху, де йому саме місце. Причому вона так перейнялася важливістю цього процесу, що не зважала навіть на своє тяжке самопочуття. Хто-хто, а він, кваліфікований лікар, знав: людей, особливо жінок, хворих на рак в останній стадії, менше за все хвилює як вміст власного холодильника, так і вміст власного погреба. І сама тьотя Галя навряд чи присвятила останні перед лікарнею дні процесу витягання з льоху консервації і відер із картоплею.

Та вона б у своєму стані просто не подужала цього всього!

З’ївши ще трошки баклажанів і пару огірків, Антон сьорбнув компоту. Той виявився нудотно-солодким, і в пам’яті черговий раз спливло: такі напої роблять, аби розбавляти кип’яченою водою чи взагалі — варити на їхній основі великі каструлі компотів. Поставив банку на стіл, витер липкі губи. Водогону в тітки не було, він це вже знав від сусідки, хоча сама Іванівна давно протягнула собі воду і не ходила до колодязя. Велике емальоване відро Антон помітив у коридорі, та коли підняв кришку, побачив — води в ньому на денці, саме на один кухлик, який стояв тут-таки, на краєчку табуретки. Запивши солодощі, він притулився до одвірка, знову подивився на ряд банок.

Невже, відчуваючи, що помираєш, так важливо повитягати все це льоху?

А якщо це зробила не тітка? Хто тоді? Іванівна? В неї були всі ключі. Ось тільки для чого їй? Мародерствує, збиралася продати рештки сусідчиної консервації, поки зовсім не пропали? Але, по-перше, для чого їй це, скільки там можна вторгувати тих грошей… А по-друге, чому не продала за стільки часу? Адже, нагадав собі Антон, у цьому будинку два місяці ніхто не жив… Тіло з лікарні Іванівна сюди не везла. Домовилася, аби відспівали в церкві, тож туди повезли просто з лікарні. Там-таки, в палаті, обрядили. Так узагалі-то практикується, коли в померлого нема родичів. Поминальний обід Іванівна замовила в їдальні біля базару. Може, консервацію витягали, аби понести на поминки… Але, в такому разі, чому не понесли? Всього вистачило?

Заплющивши очі, Антон труснув головою, проганяючи дурні думки.

Справді, чого ламати голову над тим, хто і для чого повитягав з погреба консервацію. Теж мені, проблема. Завтра запитає в сусідки, все прояснить і перестане думати про картоплю і салати. Може, навіть віддасть усе це добро Іванівні…

Накривши початі банки кришками, Антон глянув на годинник. Десята вечора. Треба б уже влягатися. День, який почався зі складної операції, а закінчився не менш клопітною процедурою огляду спадщини, дуже втомив.

Світло Сахновський вимкнув усюди. Лишив тільки торшер у маленькій кімнаті, де збирався вкластися спати. Ще трошки погортав куплений дорогою журнал.

А тоді, вимкнувши торшер, заснув.

Прокинувся від гуркоту.

Спросоння здалося — хтось ходить по хаті, натикаючись у темряві на меблі й перевертаючи їх із нелюдською силою. Навіть у перший момент злякався, хоча не вважав себе ніколи аж таким боягузом: коли служив у десантних військах, «старики» в казармі вибили останній страх.

Боротьба за виживання в армії навчила Антона не боятися небезпеки, а лише оцінювати свої шанси в кожній окремо взятій ситуації. Так, він міг вийти один проти двох гевалів, чия єдина перевага була в тому, що вони «тягнули службу» на рік довше, ніж «салабон». Проте коли на нього йшли п’ятеро, Сахновський волів різними способами вийти з конфлікту: кодло швидше покалічить його, відтак він усе одно нічого не доведе з поламаним носом. Зате один проти двох він мав усі шанси впоратися чи принаймні вийти на нічию. Головне — знати, кого з двох слід атакувати першим. Бо так уже водиться: в таких випадках один із двох супротивників завжди слабший. По-справжньому сильний боєць завжди виходить сам на сам. З іншого боку, якщо ці двоє були не слов’янами, а кавказцями, Антон уважав за краще бійки не починати. Ці воїни завжди ходили зграями, компенсуючи фізичну слабкість лютою відчайдушністю — могли в запалі рвонути ворога зубами.

Тому армія навчила майбутнього хірурга оцінювати рівень небезпеки. І відповідно до цього ухвалювати рішення: приймати виклик чи відступати.

Зараз, коли його збудив гуркіт, його перелякала не сама небезпека, а відчуття невідомого. Він не бачив, що відбувається і що йому загрожує. Відтак не був готовий реагувати. Просто рвучко випростався на ліжку і скинув простирадло.

Та вже за мить, коли гуркіт повторився, Антон усе зрозумів і полегшено зітхнув. Гриміло за прочиненим вікном. З саду потягнуло свіжістю, знову гримнуло. Все ясно: кілька днів дикої спеки нарешті завершилися нічною грозою.

Простягнувши руку, Сахновський пошукав і знайшов вимикач торшера, засвітив світло, глянув на годинник. Лише друга ночі, він проспав усього чотири години.

Рвучко підвівшись, Антон зробив кілька кроків до дверей, про всяк випадок зазирнув у сусідню кімнату. Потім, керуючись незрозумілим поривом, намацав на стіні вимикач, клацнув. Знав, що нічого і нікого не побачить, але, переконавшись у марності своїх нічних страхів, з відчутним полегшенням вимкнув світло і причинив двері, аби не було протягів.

І раптом завмер, не випускаючи дверної ручки