Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Дякую.

— Та яке там «дякую», ми ж, уважай, свої люди, — відмахнулася Іванівна, підвелася. — Ну, раз таке діло, коли ти вже вирішив тут жити — давай, освоюйся. Їсти захочеш — не соромся. В мене завжди наварено, погодую. Правда, ходи… Пом’янемо заодно, в мене така самогонка, на цедрі з горіхом…

— Та спасибі, іншим разом… Я поки оглянуся…

— А то дивись. Завтра точно снідати позву. Чи сюди принесу.

Іванівна теж нарешті пішла. Антон Сахновський зостався сам.

Усередині тітчин будинок лишився таким, яким племінник пам’ятав його.

А він таки пам’ятав. Відразу, наче це було вчора, пригадав і ці три кімнати, менші одна за одну, і стару, ще післявоєнну масивну шафу для одягу в передпокої, і важкий диван із великими круглими валиками замість звичних билець, і трюмо зразка кінця шістдесятих років, коли таку модну меблеву новинку дарували на весілля.

З передпокою, який суміщався з кухнею, Антон потрапив до зали — найбільшої з трьох кімнат. Тут і далі підлогу вкривали дешевенькі, але все ж таки нові килимові доріжки. Тут-таки, в кутку, стояла пічка. Антон уже знав, що будинок давно газифікований, але витягнув із глибин пам’яті часи, коли і в них, і в тітки вдома взимку палили пічку і навіть варили на грубці їсти, економлячи газові балони, від яких запалювали кухонну плиту. Тепер же пічка залишилася радше декорацією, а грубка — додатковою поличкою. Застеливши її газетами, тітка виставила на ній старі каструлі.

Велика зала переходила в меншу кімнату, де стояло велике ліжко, теж колись подароване Смерічкам на весілля, а навпроти цього ліжка, на тумбочці, прилаштувався новий телевізор. Саме таким телевізором, чимось абсолютно неприродним для цієї патріархальної обстановки, де, здавалося, застиг час, і відчував себе серед усього цього Сахновський.

Далі була зовсім маленька кімната, вікна якої виходили просто в сад, на протилежний бік будинку. Тут стояла софа. Не та, стара, на якій вкладався спати Антон, коли тітка брала його до себе, але й не зовсім нова. Видно, давня цілком розсипалася, і тьотя Галя при нагоді придбала собі заміну. В узголів’ї софи стояв торшер, і його Антон теж упізнав: старша сестра, Антонова мама, подарувала його хазяйці на сорокаріччя.

День, коли подарували цей торшер, був останнім, коли Сахновський, уже студент, переступив поріг тітчиного будинку.

Саме тому в Антона виникло бажання влаштуватися тут, у колишній «своїй» кімнаті, під оцим торшером. Та спершу треба впустити сюди свіжого повітря.

Хоча червневий вечір уже впевнено вступав у права, прохолодніше після спекотного дня не стало. Навпаки, накочегарене за день повітря робило загальну атмосферу ще задушливішою. Розчахнувши всі вікна, Антон так і не зміг насолодитися хоча б маленьким протягом. Правда, найменшої кімнати це не стосувалося. Тут було все ж таки не так спекотно, бо від палючого сонця цей бік будинку вберігала крона дерев. Тому крайнє помешкання виявилося і найтемнішим: гілки яблунь і вишень затуляли вікно не лише від сонячних променів, а й фільтрували доступ сонячного світла. І заодно робили кімнатку спокійною й затишною, що цілковито влаштовувало Сахновського, створюючи незрівнянний додатковий комфорт.

Крізь прочинене вікно до кімнати проникли заодно ще й пахощі старого саду. Антон постояв кілька хвилин, вдихаючи їх і розуміючи, що в київській квартирі йому не вистачало саме цього. А тоді захотів їсти.

Тут можливі були два варіанти. Перший — скористатися гостинністю Іванівни. Але це означало продовжити необов’язкову розмову, чого Сахновському дуже не хотілося. Другий — сісти на машину і поїхати кудись у місто, пошукати крамницю. Чи, ще ліпше, податися до траси, де місцеві підприємці годують транзитників картоплею з котлетами, пропонують розчинну каву та чай із пакетиків у одноразових пластянках чи ще щось таке, звичайне і ситне. Та Антон уже загнав машину в двір, плануючи взятися до звільнення гаража від усякого мотлоху вже завтра, і загальна ідилічна атмосфера чомусь не спонукала його знову сідати за кермо і відчиняти ворота. Був і третій шлях: пошукати рекламовану Іванівною тітчину консервацію.

Для початку Сахновський зазирнув у холодильник і дуже здивувався, побачивши темну порожнечу. Наступної миті збагнув, чого бракувало. Холодильник у тітки був старий, вітчизняного виробництва, і мусив би гудіти — але не гудів. Не дивно — його вимкнули.

А вимкнули тому, що нічого в ньому не зберігали. Для чого тримати продукти в холодильнику, якщо їх нема кому їсти — хазяйка-бо померла. І тим більше для чого тримати холодильник увімкненим — електрика нагоряє.

Підхопивши зі столу в’язку ключів, Антон вибрав той, який відмикає погріб, а заразом — шлях до харчових запасів, так би мовити, харчової частини тітчиної спадщини. Погріб, як він пам’ятав, містився в передпокої, в дальньому кутку за плитою. Засвітивши світло і там, він побачив новенький висячий замок на ляді, який охороняв вхід у засіки тітки Галі. Вже зібрався відчиняти, навіть пошукав очима і знайшов вимикач, яким засвітлювалася лампочка в погребі. Та вже наступної миті побачив довгий ряд скляних банок різної місткості, що вишикувалися вздовж стіни. Біля протилежної стінки стояло три відра. В одному — стара проросла картопля, в другому, неповному — стара морква, в третьому — буряки. Власне, це старі овочі додавали основних компонентів до того самого запаху хати.

Дивно.

Чомусь усе це добро не стоїть у льосі.

З іншого боку — яка йому різниця. Перевірити, що залишилося в погребі і чи зосталося там узагалі щось, можна і завтра. Так само, як і роздивитися на свіжу голову, з чим йому довелося зіштовхнутися і що саме потребує тут першочергової переробки. В тому, що хату він доведе до ладу ще до кінця літа, Сахновський не сумнівався.

Але все ж таки: хто і для чого повитягав усі ці продукти з льоху? Особливо це стосується картоплі. Столичний житель до мозку кісток, Антон, одначе, знав, що ось так овочі, особливо — урожаю минулого року, зберігати не