Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

— Встиг-таки вистрелити, сволота, — почувся чийсь тремтячий од хвилювання голос.

Безлюдне узлісся раптом ожило. Наче з-під землі, з’явилися люди. Біля старої розлогої ялини стояли двоє бандитів — обеззброєні, із зв’язаними руками.

У розпалі весілля. В замерзле віконце Хмелькової мти обережно постукали. За гомоном і піснями ніхто не звернув уваги на цей стук. Тільки капітан Ільїн підвівся з-за столу і, насилу зберігаючи рівновагу, попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов сержант Ковальов. Захмелілі гості не помітили цього, а коли б хто й помітив, то не звернув би уваги: щохвилини хтось виходив або заходив у хату. Ільїн і Ковальов перетнули двір і вже твердою ходою поспішили до воріт. Тут на них чекали.

— Є щось?

— Двох впіймали. Тут вони, недалечко.

Ільїн швидко пішов до крайньої хати.

У просторій кімнаті повно озброєних людей. Більшість — у військовій формі, але є і в цивільному. Від тютюнового диму темнувато. Коптить — от-от погасне лампа. Хтось у кутку розповідає анекдот, дзвінкий молодий сміх сколихнув повітря. Раптом усі замовкають, хто сидів, швидко підводиться. Входить капітан Ільїн у супроводі командира взводу і сержанта Ковальова.

— Доповідайте, лейтенант Горін, що відбулося, — наказує Ільїн.

Горін хвацько цокає підборами. Плечима лейтенант майже дістає до стелі. Великі зеленкуваті очі дивляться весело. Він радісно рапортує:

— Засідку розташували так, як було наказано, товаришу капітан, на узліссі, біля великої ялини. Замаскувалися добре. Правда, трохи холоднувато було, але за весь час ніхто ні пари з вуст. Бачили, як один чоловік пройшов з села, його пропустили, йшов він, певно, по бандитів. Потім з’явилися двоє озброєних. Ми їх затримали. Решта не прийдуть: один бандит встиг вистрелити.

— Погано, дуже погано, — сердито сказав Ільїн, тарабанячи пальцями по столу.

— Товаришу капітан, — ображено відповів Горін, — ми ж затримали двох із зброєю, а ви кажете — погано.

Ільїн зняв шапку, кинув її на лаву і запустив пальці у густу чуприну, як це завжди робив, коли хвилювався.

— Ви, лейтенанте, були в засаді, щоб Чапку взяти, а не двох бандитів. А ви й двох не зуміли без шуму обеззброїти. Хтозна, коли ще трапиться така нагода. — Капітан сів. — Ну, тепер пізно про це говорити. Треба щось придумати, — ніби сам до себе сказав він.

Ільїн помацав пальцями скроні, і раптом в його очах загорівся пустотливий вогник. На обличчі промайнула хитрувата усмішка. Він покликав до себе Ковальова і худорлявого хлопчину з розумними очима на веснянкуватому обличчі, у цивільному одязі. Це був Степан Луценюк, боєць винищувального загону. Ільїн щось пошепки сказав їм, і сержант разом з Луценюком вийшли з кімнати, покликавши з собою рядового Мишка Усова, відомого в роті силача-штангіста.

Через кілька хвилин за наказом Ільїна в сусідню кімнату, куди перейшов капітан, ввели бандитів. Вони зацьковано озирались і боязко підійшли до столу, за яким сидів офіцер.

— З боївки Чапки? — різко спитав Ільїн.

Бандити мовчали.

— Я питаю: з боївки Чапки ви чи ні? — ледве стримуючись, голосно повторив Ільїн.

— Звідти, — неохоче промимрив сутулий довгорукий бандит, чухаючи квадратне обличчя, заросле густою щетиною. Другий непомітно штовхнув свого напарника, певно попереджаючи, щоб той мовчав. Після цього бандити не сказали жодного слова. Розлючений капітан вийшов з кімнати, щоб заспокоїтися. До нього звернувся Ковальов.

— Ну, як, товаришу капітан?

— Мовчать, наче язики проковтнули. Та все-таки один проговорився, — задоволено посміхнувся командир. — З боївки Чапки вони, що й треба було з’ясувати. А втім, це було зрозуміло й так.

Ільїн дістав цигарку, запалив, кілька разів глибоко затягнувся і промовив:

— А непогані кадри у Чапки, сержанте. Тільки одне, слово й вирвав у них за півтори години.

— Та їм же нема чого казати. Підпали та вбивства на совісті. Розповідати про це важкувато…

— Де ваші люди, Ковальов? — спитав капітан.

У кухні, біля палаючої грубки, сиділи рядовий Усов і Степан Луценюк, обидва з автоматами на колінах. Побачивши капітана, вони підвелися. Ільїн примостився на ослінчику і запросив усіх ближче до себе.

— Вам доручається відповідальне і складне завдання, — почав він, розгортаючи на колінах карту району.

Далі розмова велася пошепки. Чотири чоловіки, схилившись над картою, були схожі на змовників. Довгі химерні тіні витанцьовували за їхніми спинами на білій стіні. Вогняні бліки скакали на воронованих стволах автоматів. Бесіда тривала недовго.

— Бажаю успіху, друзі, — тепло сказав на прощання Ільїн, міцно тиснучи руки Ковальову, Усову й Луцєнюку. — Головне, будьте обережними, але й рішучими. Я на вас покладаюсь.

Невдовзі Ковальов і його супутники вийшли з хати. Вартовий біля воріт спитав його:

— Куди це ви, сержанте?

— На весілля, друже, догулювати.

— Ех, от би мені з вами, — мрійливо сказав змерзлий вартовий.

Ковальов посміхнувся. Три постаті зникли в темряві.