Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

Дід Остап жив самітно, його стара давно померла, єдина дочка одружилась і жила у Львові. Ковальов, слухаючи дідову розповідь, співчутливо підтакував, хитаючи головою, і тільки досвідчене око Ільїна могло відзначити, що спритний сержант уважно придивляється до всього, що відбувається в кімнаті.

Дівчата в барвистому вбранні заспівали сумної весільної пісні. Слухаючи її, замислилась молода, стих гомін. Ковальов зітхнув, розтривожений піснею. Нікому, навіть самому собі він не признавався, що кохав Наталю Винничук. Чим приворожила його скромна сільська вчителька, сержант не зміг би пояснити. Але він тепер знав — то було кохання. Захопило воно зненацька, ніби гірська весна, і з ним було веселіше й радісніше жити на світі. Ніхто не знав про почуття сержанта, та й сама Наталя навряд чи догадувалась про це. Ковальов останнім часом не раз заходив до неї. Вони розмовляли про що завгодно, але жодного слова не сказав сержант про своє кохання. Можливо, мовчав він тому, що дізнався від місцевих хлопців: у Наталі був наречений — гарний, ладний парубок, який уже давно кудись виїхав.

Якось Ковальов, сидячи у Наталі, перегортав книгу. Між сторінками він побачив стару пожовклу фотокартку, з якої посміхалось приємне обличчя юнака з пишним чубом і великими очима.

— Хто це? — спитав Ковальов.

Дівчина швидко і навіть якось нервово вихопила з його рук фото і притиснула до грудей. Трохи помовчавши, Наталя заспокоїлась і відверто сказала, що це близький її товариш.

— Зрозуміло, — промовив тоді сержант, але до Наталі не перестав ходити, вдаючи, що не пам’ятає про фотографію. Ковальов закохався. Але лютневої зав’юженої ночі загинули його надії.

І ось тепер протяжна весільна пісня навіяла на Ковальова сумні і разом з тим світлі спогади. Він так глибоко замислився, що не почув, як до нього звернувся дід Остап.

— Чого ся зажурив, хлопче?

Сержант опам’ятався і відчув на собі докірливий погляд Ільїна, голубі очі якого були холодними і осудливими. Ковальов винувато глянув на капітана і обернувся до Остапа:

— Ви щось сказали, діду?

— Чого, питаю, затужив?

У голосі старого було стільки доброзичливості, що Ковальов несподівано для самого себе сказав правду:

— Згадав дівчину. Кохав її. А вона мене — ні.

— Ех, хлопче, — зітхнув старий, — то хіба з тобою першим таке сталося. Тільки я тобі одверто скажу: покохав дівку — не відступай, добивайся свого. Сьогодні не любить — завтра покохає. Дівчата полюбляють наполегливих.

Ковальов подивився на порізане глибокими зморшками обличчя діда Остапа, на якому відбивалося щире співчуття, і відповів:

— Я б і не відступив, але довелося. Вчительку тутешню кохав я, Наталю.

І, не глянувши на діда, що аж затремтів від несподіванки, сержант раптово схопився, весело гукнув:

— Ану, хлопці, дівчата, вшквармо гопака!

За хвилину стіни хатини здригались од запального, танцю. В центрі веселого кола, мов дзига, кружляв Ковальов, викликаючи захоплення у дівчат і заздрощі у хлопців.

— От воно, життя наше, — промовив, ні до кого не звертаючись, дід Остап.

Наталя була його хрещеницею, і її смерть стала причиною важких дум та переживань старого. І тепер, коли Ковальов несподівано відкрився, що кохав Наталю, у серці старого ворухнулося тепле батьківське почуття до сержанта.

Ніхто серед гамору й веселощів не помітив, як один з гостей, що весь вечір просидів у кутку, вийшов покурити. У темних сінях він намацав свій кожушок, шапку і, одягаючись на ходу, вибрався на ганок.

Починалася негода. Вітер враз накинувся на чоловіка, штовхнув його в груди, запорошив снігом очі. Чоловік постояв трохи на ганку, а потім швидко попростував до лісу, в білясту хуртовинну темряву.

У полі вітер розгулявся не на жарт. Він шарпав поли кожушка, зривав шапку, намагаючись звалити подорожнього в пухнастий глибокий сніг. Той зітхнув з полегкістю, коли зайшов у ліс. Тут було тихіше, хоч завірюха давала про себе знати й у лісі. Все дужче гойдались ялини, струшуючи сніг, що заліг на розлогих вітах, між стовбурами дерев дедалі пронизливіше завивав вітер. Чоловік зупинився, кілька хвилин прислухався, але нічого, крім завивання вітру і лісового шуму, не почув. Насунувши шапку на лоба, він заглибився у гущавину.

Хуртовина дужчала. Рвучкий вітер нахиляв дерева, і вони, ніби гігантські гойдалки, хилилися то в один, то в другий бік. Навколо все було біле від снігу. Лісом поміж деревами пробиралися двоє. Обсипані снігом з голови до ніг, вони здавалися привидами, яких підхопила дика завірюха і погнала вештатись по замерзлій землі, лякати запізнілих подорожніх.

Білі постаті вибралися на узлісся. Дужий порив вітру шпурнув в обличчя сухий колючий сніг. Затуляючись рукавами кожухів, вони вдивляються вперед. Крізь сніговий вихор ледь маячать освітлені вікна Рудного.

— Гуляють, — просичав один. — Ну, стривайте ж, ми вам влаштуємо весіллячко! — І, наче стверджуючи погрозу, клацнув затвором карабіна.

— Слухай, Чорний, може, покличемо наших? — спитав другий.

Чорний пожував тонкими губами, відповів:

— Чекай, роздивитися треба!

По-вовчому, крадучись, з карабінами напоготові, вони рушили узліссям — один попереду, другий за п’ять-шість кроків позад нього. Озираючись навкруги, йшли вони знайомою стежкою. Раптом передній стрибнув убік і зник, ніби розтанув у великому пухнастому заметі. Чорний, побачивши це, миттю кинувся в глибину лісу, хоча й не зрозумів, у чому справа. Тут він спіткнувся об щось тверде і, піднявши карабін вгору, вистрелив. У ту