Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

за своєю, він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагород, а тільки задля радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігай і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.

— А чи не може бути змішаних типів: трохи малороса, трохи хохла, а трохи справжнього? — спитав я.

— Може,— сказав переконливо Славко.— Життя неординарне, і його не легко розкласти на полички. В дитині малороса може прокинутися справжній українець, а в дитині справжнього — хохол чи малорос. Все змінне й переливне, одне вбирає, інше заперечує — бо це живе життя.

Ми сиділи в сутінку, гоготіло в грубі полум’я, кидаючи криваві відблиски на наші обличчя й стіни, пахло вугільним пилом, він тріщав у нас на зубах, а ми відчували себе сокровенно піднесеними, бо разом до чогось у цьому світі додумувалися, бо в нас грала молода кров, бо очі наші запалено світилися; ні, ми не хотіли бути ані роботами, ані коліщатками якоїсь машини чи системи, хотіли розширитися розумом й чуттями на цілий світ, хоча постійно відчували, що там, у кінці довгого сутерена,— то не купа вугілля, а чорний, тисячоокий спрут, який пильно дивиться на нас, уважно, підозріливо, нишпорячи, що цей спрут тільки дочасно спокійний, що він може щохвилини заворушитися й рушити на нас, схопить мацаками й жбурне, як трьох біблійних юнаків, у гогітливу пащу печі, і це ще дуже проблематично, що ми там не згоримо, бо ті біблійні юнаки мали віру в свого Бога, а ми її тільки шукаємо, бо той Бог юнаків міг захистити, і вони це знали, а ми — діти епохи насилля і зла, спрут обачливо поламав усіх богів і храми, де пробував їхній дух, і мав свою рацію: людей, у яких украдено Бога, легше гнути, чавити, нищити, вправляти, класти на прокрустові ложа, обрубувати те, що виросло понад встановлену міру, а потім сипко шептати їм до вуха, що вони найщасливіші, найбільш обласкані, що вони мусять бути безмірно вдячними за таку виявлену до них милість, бо немає кращих і гуманніших за цих нищителів. Бо мета нищителів ясна й принадна, бо заради тієї мети вони мусять радіти, коли їм перебивають ноги чи відрізають голову,— про це свідчить і велика наука діалектика, отож учіть цю науку й радісно крокуйте під звуки мідних горлянок і бадьорі ковтки барабанів: “Раз-два! Раз-два!”

5

Так бувало у ті часи, коли мене відвідували друзі, коли ж я залишався сам, мене брала стума. Тоді, наситивши жерло гогітливої печі, я виходив з підвалу й сідав на лавочку біля будинку. І мені в душу заходила осінь, багата, пишна, барвиста, будинок був неподалік кручі, що різко обривалася в глибоку долину, де в’юнилася тиха Кам’янка; з правої руки, де колись був базар, насадили дерев, дерева виднілися і з того боку річки, і мені здавалося, що то найшли на землю дивовижні руді звірі. Вони були сумирні, навіть непорушні, коли на них дивитися, але тільки відведеш очі, як вони починають ворушитися, зміщатися, і, тільки різко кинувши поглядом, можна те помітити. Але чудо було не в тому. У якийсь дивний спосіб ті барвисті звірі проникали і в мене самого, і я думав тоді барвистими думками з присмаком смутку — думав про марність свою у світі, бо що я можу в ньому, для чого й куди несе мене моя павутинка? Ще я мав у тих сидженнях інтерес романтичний, бо саме в цей час поверталася додому дівчинка із таємничими і глибокими, як осінь, очима. Вдягалася вона часто в барвисту одежу, і мені здавалося, що то осінь, нагулявшись і засвітивши міріади листків, стомлено повертається додому на нічліг. Думка була поетично-дурна, зрештою, я сам був поетично-дурний, якийсь розм’яклий, розчулений, сентиментальний, а збоку виглядав не вельми привабливо: у робочій робі, з темним від пороху обличчям. З чорними руками й брудними черевиками. Мабуть, саме тому, що так виглядав, дівчина, проходячи якось повз мене, розсміялася.

— Що такого смішного? — спитав я.

— Ти що, кочегар, що такий замазурений?

— Натуральний,— сказав я.— Дбаю, щоб по вашому домі текло тепло.

— Ой, як ти викрутасно говориш. Кочегари так не говорять.

— Бо я кочегар-інтелектуал,— мовив я.

— Хто? — Глибочезні очі спинилися на мені, я аж захолов: були вони прекрасні.

— Це так називається моя професія,— сказав я.— Інтелектуал — це синонім слова “тачка”. Не чула такого слова?

— Та начебто чула,— сказала дівчина.— Але не знала, що воно значить.

— А що значить люмпен-інтелігент? — спитав поважно я.

— Це щось із історії партії? — поморщила лобика дівчина, очевидно, інтелектуальний рівень у неї явно був невисокий.

— Швидше, з історії безпартійних,— мовив я.

Вона звела брівки, глянула чудовими очима, розтулила вуста й завмерла так на хвилю.

— А-а! —