Софія Парфанович - Чарівна діброва

— Мама, ай вант гов бовтінг!

Іза оглядається, чи ніхто не слухає, відказуючи:

— Ол райт, гані! Ві тейк е бовт афтер свімінг.

За ними крок за кроком Нана. Вона виляє хвостом і трясе вухами. Вона, очевидно, теж хоче купатися.

Пливуть усі троє. Іза гребе воду, як досвідчений моряк. Вона вихована над морем там, в Україні. Пройшла тяжку школу життя, і в неї мускули, як у мужчин. Поруч неї пливе хлоп’я. Мати часто озирається і коли бачить, що Миколка відстає, вона повертається, пливе до нього, а потім пливуть усі разом. Нана випереджає їх обох, вона не мусить ні на кого оглядатися та вживає купелі тільки для своєї насолоди.

Миколка навчився плавати щойно рік тому. Тобто плавати так, що його вже можна брати з собою. Ще минулого літа він купався з дітьми та грався з ними надутими тваринами та великими легкими м’ячами. Але Іза вчила його терпеливо, піддержуючи за животик і відпускаючи наперемінку. Хлопчик легкий, і здавалося, що вода сама його держить. І як же він хоробро гребе воду рученятами, подібними до тоненьких ціпочків.

Накупавшись, пливуть човном. Миколка гребе малими веслами, помагаючи мамі. Нана сидить, випрямившись, наче пасажир. Язик так і звисає з пащі, а на ньому краплини слини. Шумить вода під веслами, і срібною мережею граються брижі позад човна. Гріє сонце з висоти. Гріє…

Гріє сонце?..

Гріло…

Далекими шляхами курява вкрила степ, і пірнула в далині Україна. Там — мати…

Словаччина… Бомби в Братіславі. Втратила дитину, що нею завагітніла в дорозі. Спливала кров’ю. Була сама, з малою донечкою. Чоловіка захопили партизани, потягнули на роботу, в ліс. Як пережила це без помочі? Була, мов лушпина з горіха, з якого вийняли зернятко. Позбавлена надії на життя, порожня.

— Світ міг валитися, але в мені жила непоборна потреба материнства. Це, мабуть, загадка життя. Завдяки непоборному бажанню матерів продовжується рід. Воно первісне та притаманне всьому живому. Чим більше катаклізму, тим потужніша творча сила матерів — заселювати руїни.

— Здавалося, все зникло: донька і світ, і чоловік… Була тільки я і моя втрата. Стояла над річкою, як оце тепер над озером. Жага життя була така велика, що кликала смерти. Ступила ногою з берега…

— Привид? Сон? Дійсність, — і досі не знаю. — Жінка, що стояла поруч мене, дивилася мені ввічі пророчими очима й говорила: не роби цього! Життя — вічне. Материнство на землі не має ані початку, ані кінця. Але по тому боці тільки кінець і смерть.

Ця жінка була така подібна до її матері! Вона ж залишилася в Україні сама, і її підтримувала віра в те, що донька вибрала правильний шлях і що буде щаслива. Мама! Її розпуці не було б міри.

А жінка-привид, жінка-з’ява говорила:

— Перед тобою життя. І материнство йтиме крізь нього нерозривною ниткою. Вона буде то криваво-багряною, то знову золотою від успіхів, то темною від невдач і страждань. Але своє призначення ти неси в життя і не дай гаснути творчому полум’ю, що проймає тебе!

Нікого не було біля неї. Поверталася в місто, і їй здавалося, що поруч іде мама і що скаржиться вона їй на невдачі життя, страждання й втрати, що тулиться до неї на пустих дорогах мандрівки чужиною.

— Мабуть, материнство в мене сильніше від усіх інших почувань. Любов до матері і любов матері до дітей.

Дрібними бризками морщилось озеро. Проміння сонця ламалося в них, і райдужні іскри стрибали та переливалися, наче кольорова пряжа на срібних клубках. Очі Ізи пірнули в глибінь, і в ній вони віднаходили неплідні роки в чужині, терпке життя в змаганнях із середовищем та в подружніх труднощах, в невдачах у прямуванні до фахових осягів. Підвівши голову, спинила погляд на хлоп’яті:

— Він — мій єдиний осяг у чужині. Він сповнив мою тугу.

Здавалося, що крізь нього, оцього тендітного хлопчика, стелився поміст у минуле і нерозривна смуга бігла в майбутнє.

— Нав, мамі, ай ем ґоінґ ту фіш! — Миколка закинув вудку. Ізидора причалила до острова, простягнулася на дні човна і, спустивши руку поза облавок, гралася бризками. Поруч Миколки сиділа Нана. Час від часу вона підривалася, вертіла хвостом і примирливо скавучала. Діставала язиком личка хлопця, раз, вдруге. Тоді лягала поруч та, примкнувши очі й висолопивши язик, подрімувала.

Під деревами в ліску сиділа дівчинка-десятиклясниця Люба. Далека всьому, що діялось на Діброві. Вона заглиблена в книжку, невеличку, закуплену в дроґіста. Там, у тій книжці, був її світ. Він був інакший від того, що привезли з собою батьки і цілковито різнився від того, що й вони його втрачали тут, на новому березі.

У новому, іншому світі жила Люба, хоч і народилася там, далеко, серед безкраїх просторів