Софія Парфанович - Чарівна діброва

Вони граються — українською мовою. Діти, що привикли гратися чужою мовою, вловлюють інколи майже незрозумілі слова.

— Добру роботу роблять там, у Пласті, — пан з черевцем. — Якби мої хлопці не йшли раз на рік до табору, вони зовсім відчужилися б.

— Та що то поможе? — сумнівається пані Ліда. — Три тижні за ввесь рік, а решта часу в школі, де навіть не чують рідної мови. І то так звана наша школа!

— Е, так зле знову не є, — пан Василь. — Пластуни мають і впродовж року вправи, різні там сходини та пластові обов’язки. Це підтримує їхній зв’язок з організацією і, очевидно, з українством теж.

Пані Люся кривиться:

— Мій Олег не хотів бути в таборі. Купили ми йому виряд, понесли такі кошти, а як приїхали в неділю, він просив, щоб забрати його. Немає там ніякого санітарного обладнання, діти сплять на голій землі, за ногами носиться повно піску.

— Як то, без ліжок? — аж скрикнула пані Нуся. — Я не післала б до такого табору!

Тепер говорять і сперечаються всі. Бо яка там гола земля?! Всі діти на ліжках, тільки, може, не на таких м’яких і вигідних, як удома.

— А потім, тільки він прийшов до табору, погнали всіх на цілоденну прогулянку — марш! Подумайте, бідні діти цілий день на ногах! А ще мій Олег! Він ніколи не ходив і в Пласті не був. А тепер його відрядили відразу до юнаків, бо для новаків він уже завеликий, там самі діти.

Так пані Люся скаржиться. Дехто намагається її переконати, що, поперше, це її вина, що хлопець засидівся досі вдома і не має ніякої фізичної заправи, а подруге, їхні діти он проходять усі ці вправи і якось живуть, з таборів повертаються здоровішими, бадьорішими і, що головне, мають більше пошани до рідної мови і напевно не розгубляться між чужими.

Кожен на свій лад розглядає справу. Але Олег пані Люсі вже покінчив зі своєю приналежністю до Пласту і вакації проводить на вулиці, забавляючись з дітьми інородців. Під час всієї дискусії на тему: «Пласт чи вулиця?» хлопці встигли викупатися і тепер відходять. Вже зникають за деревами, але над пляжею і озером ще гомонить пісня. Молода, хлоп’яча пісня здоров’я й життєрадости:

Ми голодні, ми голодні! З’їли би коня, Апетит у нас є добрий, Та, на жаль, коня нема! Ага! Кухар варить, кухня димить, Дим угору йде, А в нас апетит є! Ага!

Десь у лісі прилягла, прогомоніла пісня. Там зникла молодь. На пляжі залишилися купальники. Більшість з них без ніяких проблем. У жінок бо купальні проблеми вирішилися заздалегідь у крамницях жіночих одягів: який купальник, як має лежати та який у моді в цьому сезоні? Поважне питання — костюм суцільний чи з двох частин? Щодо першого, то на нього не можуть собі дозволити дещо огрядніші жінки і вже, очевидно, не першої молодости. А всілякі там бікіні залишім уже дівчаткам і струнким жінкам, головною журбою яких є дієта й фунти. В противному разі оглядатимуться за вами та присікатимуться, як от до…

Щасливі чи, може, нещасливі чоловіки не мають таких турбот. Хібащо одягне один чи другий тонкі, перкалеві широкі, чи куці та ще й білі штанці. Виглядає, наче частина білизни… Але сонце гріє всіх однаково: і тих, у бікіні, і тих, у білих, широких. А сонця ж так мало, і літо таке коротке! Тож використовуймо дні й години і ловімо в сітку наших тканин проміння, його магічний ультрафіолет!

У новому світі

Ізидора веде за руку хлопчика. Він худенький, тендітний. Його вузеньке личко зовсім не нагадує круглих лиць наших дітей там, де, хоч і не мають таких розкошів і ласощів, як тут, їхні личка сяють від здоров’я й дитячої радости. Ці, виховані тут на кальоріях і консервах, а потім на морозиві й ковбасках, різняться від свояків та ровесників там, в Україні.

Іза міцна, засмалена сонцем, і її пшеничне волосся високо підняте на тім’ї. Її купальник складається з трьох шматинок, і не можна сказати, що він заслонює надто багато та не дозволяє доступу сонця до шкіри, яка так його прагне.

— Покупаємось гарно, синочку, водичка тепленька