Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

він у мене був, прибирати в домі, трусити килимки. І не лише вдовички, а й навіть дівчата. Я кілька років працював військовим керівником у тутешній школі. Тут є добрі дівчата. То я їх усіх заповідаю тобі. Твоя мати писала мені, що ти був одружений з дочкою радянської шишки.

— І навіть народилася дитина.

— Але ж дитина не твоя.

— Мати, я бачу, багато всього вам писала.

— Лише два-три рядки після привітання до Дня перемоги…

Євгенові сподобалося в домі генерала. Він оселився у другому крилі. Його спальня була далеко від спальні дядька чесного без догани, від нього ніяк не вимагалося поправляти хворому вночі подушки.

Євген ненадовго з’їздив додому по речі. Привіз купу книжок. Деякі з них дарувала йому старша мадам Небувайко. Він із радістю взяв з собою сумку з книгами, що їх повернула йому Лада, коли він приходив подивитися на малого. Там був навіть знаменитий двотомник Ніцше в чорній обкладинці, виданий за перебудови. Але раніше в нього не було часу уважно читати ті книжки. Щоправда, він навчився у своїх статтях вправно наводити цитати з них, глибоко не поринаючи в безсмертні тексти. А тепер він уже передчував, як сидітиме у своїй кімнаті за письмовим столом біля зеленої лампи та уважно читатиме, скажімо, Френсіса Бекона. Або Ніцше, так, саме Ніцше, «Народження трагедії з духу музики»! Для сприйняття його несамовитих думок потрібне справжнє усамітнення, яке він нарешті матиме. І вчитиме далі німецьку! І це добре! Темні смуги життя мають більше великого сенсу і дають значно більші плоди, ніж світлі!

Євген ненадовго повернувся до Києва. Спакував речі й книжки, забрав у матері CD-програвач, привезений їй з Америки, — вона все одно слухала свої хрипучі платівки. І вирушив назад, до Ірівки. Він домовився заздалегідь, що на станції з ранкової електрички його зустріне дід із підводою, щоб відвезти в генеральський дім. Дід не підвів, чекав на нього біля платформи. Допоміг закинути його сумки на воза і вйокнув на коня.

Я, наче той Пушкін, їду в барський будинок з повним возом книжок, думав Євген.

На подвір’ї генеральського дому стояла старезна «Волга» з металевим оленем на капоті — давній символ колись недосяжного для багатьох радянського добробуту. Машина була на ходу. Одного дня Євген із генералом сіли до тої «Волги» й поїхали в районний центр.

— Вам можна сідати за кермо? — збентежено спитав Євген.

— Хай тільки якийсь міліціонер спробує зупинити генеральську машину! — відповів дядько. — Ми не виїздитимемо на трасу, а по цих дорогах свої можуть їздити і п’яними, і голими, і без номерів.

В районі вони справдили нотаріальне дійство, і Євген отримав гербовий папірець про право на спадок.

— Я й не знаю, як дякувати вам, — пролопотав Євген на зворотному шляху, бо треба було щось сказати. — Шкода, що батьки жодного разу не приїздили до вас.

— Тепер ти перший жених на всю Ірівку, — сміявся генерал. — Але побачиш, що я залишаю тобі не просто великий будинок, я залишаю тобі все село.

Генерал таки виявився направду дядьком чесним без догани. Йому стало зле наступного ж дня після поїздки в район. Прибіг Володя, лікар із місцевої амбулаторії, не відходив від генерала кілька годин, поки Євген сидів у північному крилі за столом біля скляної зеленої лампи, яку забрав до себе з генеральського столу. А потім Володя урочисто покликав його. Євгенові стало моторошно, і не тільки від факту смерті, а й від того, ніби він їхав сюди по спадок. За кілька тижнів він навіть прив’язався до генерала, пройнявся сумною історією його життя. І відчув великий сум, коли Володя завів його до генералової спальні, щоб саме Євген, згідно з якимось місцевим законом, склав дядькові руки на грудях. Освячений віками звичай, і смерті вирок таємничий… Євген сів на стілець біля ліжка мертвого дядька, а Володя пішов до вітальні заповнювати папери, які засвідчували смерть генерала. Була четверта ранку, ранній літній світанок. За вікнами дедалі гучніше чулися голоси сільських жінок, які невідомо звідки вже все знали.

Всі сільчани визнали Євгена єдиним законним спадкоємцем генеральського дому. І він сумно й довго плентався першим, як найближчий родич, за похоронною фурою на сільський цвинтар, а за ним ішло все село.

Але не все було так просто. Під час поминального обіду з’ясувалося, що генерал таки був одружений вдруге. І не був розлучений. Його друга дружина, молоденька бібліотекарка з райцентру, недовго прожила в його домі. Вона втекла ще за Союзу, прихопивши золоті прикраси першої дружини, небіжчиці, та кілька сотень радянської готівки, яку генерал, на її прохання, зняв із книжки, мовляв, треба допомогти її мамі. За незалежності ця дрібна аферистка жодного разу не з’являлася. Коли занадто довго й занадто прискіпливо вибираєш, то неодмінно обереш щось не те, як і сталося з генералом. Тож, як офіційно повідомив Євгенові нотаріус, він буде змушений після смерті генерала чекати ще півроку, перш ніж зможе вступити у спадок. Якщо та пройдисвітка не з’явиться за ці півроку, він зможе вступити у спадок будинком і розпоряджатися ним, як йому заманеться. Якщо вона з’явиться, то для неї теж не все буде так просто. Але вона зможе подати в суд і, якщо знайде пристойного адвоката, ймовірно, відсудить частину будинку. Але ніхто не брався розшукувати генеральську дружину, нині вдову.

— Московка! — казали про неї жінки на поминках. — її прислали в наш район із Саратівської області!

— Що це? — подумав Євген. — Своєрідний патріотизм? Чи примітивне почуття іншого?

Батьки не приїхали на похорон, хоча він надіслав їм телеграму з місцевого поштового відділення, яке відкрили спеціально для нього, бо генерал помер на вихідні. Після похорону Євген поїхав додому, щоб привезти батьків на дев’ять днів. Батько