Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

Тут уже траплялися люди. По дорозі його зрідка обганяли велосипедисти, а ось нізвідки виник віз, запряжений рудим конем із чорним хвостом. Жодної машини, подумав він. Велосипедисти швидко зникали, а віз довго тягнеться врівень із ним.

— Я на Ірівку правильно йду? — спитав він діда на возі.

— Як не боїшся замазати штани, то сідай, — сказав дід.

По дорозі дід розповідав, що до Ірівки трохи вбік, він сам їде в Кобівку, але від Кобівки до Ірівки як палицею докинути. Цю думку дід висловив кілька разів. Євген лише кивав.

Біля великого дуба він захотів зійти, але дід сказав, що йому на той бік Ірівки, який ближче до поля, тож йому буде зручно через Кобівку. Коли він спитав, звідки дід знає, куди йому, той відповів:

— Тобі ж до генерала!

Він і досі не знає, з яких носіїв той дід на возі зчитував інформацію. Одначе зчитав він її правильно.

— Може, тобі він і полковник, а нам генерал! — сказав дід, невдовзі зупиняючи коня, щоб Євген міг спокійно злізти з воза. — А тепер бачиш оті три берези? Там відразу за ними поворот до генерала.

Тільки-но він дійшов до трьох беріз, як жінка у сліпучо-білій хустці також виникла нізвідки й гукнула йому:

— Вам сюди! Генерал чекає на вас!

Він перестав дивуватися сільському радіо. Але поки він ішов від трьох беріз до будинку з сірої цегли, на який йому вказала жінка в білій хустці, то думав: ось вона, Україна. Тут завжди говорили українською. І тоді, коли я вчився в українській школі, а поза школою говорив російською, як всі, і коли російською вчився у вищому навчальному закладі, і коли заговорив українською в часи великих змін. А тут завжди була українська мовна стихія, без самоусвідомлення, без національних ідей, без патріотизму. Ті, хто їхали звідси в міста, ті переходили на російську, потерпаючи від тісноти брудних гуртожитків, від дурної дорожнечі найманих квартир, а не від потреби забути рідну мову. А ті, хто лишилися тут, невимушено вживають ті слова, заради яких я, буває, довго порпаюсь у словниках.

Перше, що подумалося перед тим будинком: справді генеральський. Одноповерховий, але високий. Крутий дах, у кімнатах напевне високі стелі, он які великі вікна, і високо над землею. Євген зрозумів деталі з листа генерала: добрий фундамент, добре горище. Над будинком синіло літнє небо й несамовито кружляли ластівки, сяючи білими черевцями. Над одним із вікон генеральського дому було ластів’яче гніздечко, з якого визирало кілька величезних дзьобиків.

— А вчора одне ластовенятко випало з гнізда, — впіймала його погляд жінка на порозі генералової садиби, яка знов-таки виникла поряд нізвідки.

— Ви заходьте, він чекає на вас, — продовжувала жінка. — Вхід із протилежного боку. Обійдіть дім і заходьте. У дверях туга клямка, то ви її добряче натисніть.

Клямка й справді була тугенькою. І підлога в генеральському домі направду сильно рипіла — Євген уже подумки називав свого родича не дядьком чесним без догани а, як усі в цьому селі, генералом. Боже мій, після великої кухні одна порожня кімната, за нею друга, і лише в третій у шкіряному кріслі з дерев’яними підлокітниками біля столу сидить старий чоловік.

Генерал розмовляв російською. Мало того, він, як і його сестра, себто Євгенова мати, розмовляв рядками з російської класики. Щоправда, до сестриці йому було далеко, бо окрім дуже банальних місць, він нічого не знав. З безсмертного пушкінського твору, що його мати знала напам’ять чи не весь, він знав лише перші чотири рядка про дядьку найчесніших правил, який змусив уважать себя.

— А ты меня уважаешь, Женя? — і генерал скуто засміявся сміхом хворого після інсульту.

Євген знизав плечима.

— У мене немає підстав не шанувати вас.

— Але й шанувати також нема підстав.

— Я практикую презумпцію поваги.

— А ти, я бачу, розумний.

Вони розмовляли російською. І того дня, і в подальші дні. Хоч односельчанкам генерал завжди відповідав українською. В Ірівці говорили доброю українською, суржик звучав лише тоді, коли вимовлялися геть чужі для сільського побуту слова. І генерал також перейняв від сільчан добру українську. Але з племінником, якого, очевидно, вважав представником свого світу, розмовляв російською. То виходило само собою, за тим не було ніяких свідомих настанов. Євген не спитав генерала, чому він став у селі двомовним, чому повністю не перейшов на українську, якою тут спілкуються всі навкруги. Але спитав, як сталося так, що обрав після відставки саме цей дім у селі.

— Бо то була єдина можливість жити у великому домі. У місті мені давали однокімнатну квартиру. В доброму будинку, всередині обласного центра, але тільки однокімнатну. Моя дружина померла від раку за два роки до моєї відставки. То я винний, змусив її колись зробити аборт, бо ми на початку моєї служби жили в жахливих умовах. Гадав, що все потім налагодиться, будуть діти. Але на те не вийшло, і вона потім усе життя хворіла. Іншим жінкам сходить, а їй не зійшло. А я мав думку ще раз одружитися, зробити жінку щасливою, привести принцесу до великого дому. В нашому полку був лейтенант із цього села, він сюди іноді приїздить, уже майор. Він розповів мені про цей дім. Я його купував у сільради, а не в людей. Мені дозволили, тоді на все треба було брати дозвіл. А от одружитися не вийшло. Не склалося. За своєю дружиною я рік упадав, поки вона стала зі мною зустрічатися. А тут усі сільські вдовички почали самі носити мені яблука, мед, молоко, кидалися копати мені город, поки