Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

сказавши. Та сподівалася, що все компенсує радість від рідкісного придбання. Колекція старовинних книг завжди була предметом його особливої гордості.

Жоз безтямно любив дочку, яка платила йому тим же. А дні народження стали у них свого роду фетишем. Ось і минулого разу він подарував їй неймовірно дорогу шпильку для волосся — срібного метелика з двома крихітними діамантами замість очей. Тепер вона не залишиться в боргу.

Жаклін раптом помітила, що автомобіль вже давно їде за містом і тепер повертає з широкого Севастопольського шосе на грунтову дорогу. Вона злякано позирнула на старого. Він чекав цього. Не кваплячись, зняв руку з керма і вдарив її ребром долоні по шиї. Дівчина уткнулася лобом у приладовий щиток.

Автомобіль ще півгодини трусився по лісовій дорозі, поки не зупинився на березі річки. Дівчина сповзла з сидіння і не подавала ознак життя. Старий підняв її голову за підборіддя — з куточків рота стікали дві тоненькі цівки крові. Він зняв у неї з волосся шпильку-метелика і хвилин п’ять милувався діамантами в місячному світлі. Обшукав кишені. В джинсах знайшов гаманця, розстебнув, задоволено мугикнув і сховав собі в кишеню.

Відверто кажучи, не вірив, що справа вигорить. Думав — дівчисько злякається і відмовиться їхати. За шпильку можна буде виручити тисяч п’ять «баксів». Якщо діаманти, звісно, справжні. Старий відкинув ручне гальмо, обійшов автомобіль і витяг дівчину. Крекчучи, підтягнув її до берега і зіштовхнув із кручі. Течія підхопила тіло, і воно швидко зникло в темряві. Через годину течія винесе його в море.

Старий розвернув автомобіль і поїхав у місто. Зупинив «Рено» біля валютного бару під виблискуючою неоном вивіскою «Готель „Ореанда“». Зайшов до бару і виліз на високого шкіряного стільця біля стійки. Гукнув бармена. Бармен, високий брюнет у білій сорочці з краваткою-метеликом на шиї, посміхнувся йому, як старому знайомому:

— Є клієнт.

— Мокрушник? — зацікавився старий.

— Так. Сидів за вбивство, щойно звільнився. Не може знайти роботу. Перебивається дріб’язком. Про касу в кінотеатрі «Сатурн» чув? Його робота.

— Дійсно, дріб’язок — дві сотні дерев’яними. На мокру справу погодиться?

— А чому ні? Не помирати ж йому з голоду. На безриб’ї і карбованець — гроші. Та чому б тобі не взятися за це самому?

— Не твого розуму справа. Старі гріхи. Треба, щоб нашими людьми там і не тхнуло. Значить, так. Скажеш йому, що сьогодні о десятій на автостоянку біля готелю «Ялта» прийде дівчисько. Буде одягнена в сірого светра і коротку шкіряну спідницю. Звати Марією. Дівчиську заплачено. Він піде з нею на квартиру, за квартиру теж заплачено, і там тихо, без шуму придушить. А перед цим може з нею побавитися. Гроші тримай, — кинув гаманця на стіл. — Там п’ятсот бельгійських франків. За таку роботу і того забагато. Гроші віддаси, коли зробить справу. Хай зайде до тебе додому. Про мене ні слова.

Старий поліз до кишені, витягнув звідти ще кілька згорнутих рурочкою банкнот і шпурнув їх бармену. Замовив собі і дівиці, що сиділа поряд, по порції коньяку. Дівиця — висока фарбована блондинка з типово слов’янськими рисами обличчя і кавуноподібними грудьми в низькому декольте, здивовано глянула на нього і звично-звабливим рухом підтягнула до себе коліна так, що стало видно товсті стегна. «Кавуни» заколихалися у вирізі, наче запрошуючи негайно скуштувати їх. Вираз її обличчя, досі сонний, тепер став млосно-звабливим. Вона нахилилася до старого і тихо сказала:

— А може, підемо до мене, я тут недалеко…

Він посміхнувся і поклав їй руку на коліно. Рука повільно поповзла під спідницю. Дівиця не повела й бровою. Вираз її обличчя не змінився. Бармен, що бачив усю сцену, байдуже відвернувся до телевізора, що стояв на стійці.

— Я вже немолодий, — сказав старий. — Секс для мене — порожній звук.

— Ну, нічого, я вже зумію тебе розворушити, — хихикнула дівиця.

Старий зловісно посміхнувся. Коли вони попрямували до виходу, бармен спритно потер купюру між пальцями і, впевнившись, що вона не фальшива, засунув до каси.

Автомобіль переїхав по містку через річку Дерикойку і повернув у бік порту. Зупинився біля сірого п’ятиповерхового будинку. За будинком починався бетонний паркан, а з-за паркану стирчали гратчасті силуети портових кранів. Від порту долинало брязкотіння і гудки.

— Не шкодить? — спитав старий.

— Ні, — безтурботно відповіла дівиця. Вона йшла попереду і трикотажна міні-спідниця, що, як рукавичка, облягала круті стегна, заклично рухалася — вгору-вниз, вгору-вниз.

Обстановка квартири була в стилі «модерн». Ворсистий килим, в якому ноги тонули по кісточки. Стіни оббиті тканиною. Величезна софа. Новенькі, в дорогих оправах, без сумніву — для інтер’єру, книги.

— Я в душ.

— Угу, — відповів старий.

Він зазирнув у всі кутки, взяв на кухні ножа і шматок шпагату, розрізав його на чотири частини. Витяг з гнізда телевізора штекер і відрізав майже метр телевізійного кабеля.

Дівиця вийшла з душу в короткому махровому халаті. Під халатом були лише ажурні чорні панчохи, пристебнуті до пояса.