Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Ходімо, — прошепотів Джейк.

Чоловік унизу, який саме підвів голову, щоб випити, почув Джейків шепіт. Він іще вище задер голову і побачив, як ми спостерігаємо за ним згори. Чолов’яга підняв пляшку.

— Мертвий, — сказав він, вказуючи на розпластану людину. — Жодних ознак життя. Хлопці, якщо хочете, спускайтеся і перевірте.

Це звучало не як наказ, а, швидше, як запрошення. Тож я підвівся, щоб його прийняти.

Я озирнувся, мене охопила цікавість. Я виховую своїх дітей, однак думка про те, що моя дитина чи онук отак підійде до незнайомця, й досі страшенно мене непокоїть. Не можу сказати, що я ріс необачним хлопчиськом. Усе, що керувало тоді мною, — шалена цікавість, яку так кортіло потамувати. Покійник — таке точно побачиш не щодня.

Джейк схопив мене за руку і потягнув за собою. Я відштовхнув його.

— Нам в-в-варто піти геть.

— Ну, то забирайся, — і я почав спускатися на берег річки.

— Ф-ф-френку, — Джейк оскаженів від злості.

— Дуй додому.

Але брат мене не кинув. Спіткаючись, я йшов униз, а Джейк шкутильгав за мною.

Чоловік із пляшкою був індіанцем. Це не викликало подиву: чимало індіанців мешкало в долині річки Міннесота. Плем’я північноамериканських індіанців сіу населяло цю місцину задовго до приходу білої людини, яка різними хитрощами вкрала її в них. І хоча уряд виділив окремі землі, сім’ї індіанців розселилися вздовж річки.

Він дозволив підійти ближче та вказав, де можна примоститися з іншого боку від мерця.

— Траплялося вже бачити мертву людину?

— Багато разів, — сказав я у відповідь.

— Невже?

Звісно, він не повірив. Тоді я додав:

— Мій батько священик. Ховати людей — один із його обов’язків.

— Лежать собі в красивих скринях із розмальованими обличчями, — мовив індіанець. — Так, як воно і є до того, як їх покладуть у труну.

— Здається, що він спить.

— Він помер легкою смертю.

— Легкою?

— Я воював. Перша світова, — відповів він. — Війна, що мала покласти край усім війнам. Я бачив смерть, якою жодна людина не повинна помирати. — Він подивився на пляшку і випив.

— Як він помер? — поцікавився я.

Індіанець знизав плечима.

— Просто помер. Сидів, говорив щось із хвилину. Потім впав, і на тобі — маємо його таким. Мабуть, серцевий напад. Можливо, інсульт. Хто ж його відає? Помер, що тут скажеш.

— Як його звали?

— Хтозна. Чув, що себе він називав Шкіпером. Начебто він капітан корабля чи щось на кшталт цього. Можливо, він ним і був. Хто його в дідька знає.

— Він був вашим другом?

— Наскільки це можливо.

— Він ще зовсім молодий, щоб помирати.

— Ще стільки всього не встиг, — засміявся індіанець.

Він знову почав нишпорити по кишенях. У пальті була стара пом’ята і вицвіла фотографія. Індіанець довго її роздивлявся, потім показав нам і додав:

— Тут щось написано на звороті. Загубив окуляри, ви можете прочитати?

— Звісно, — запевнив я.

Він простягнув її мені над мертвим тілом. Я взяв фото до рук й уважно його оглянув. Джейк і собі нахилився, щоб роздивитися. Це була чорно-біла світлина жінки з дитиною. Жінка була одягнена в просту сіру сукню з візерунком — принаймні так видавалося. Досить вродлива, вона посміхалася, а позаду неї була комора. Я перевернув фотографію і голосно прочитав напис: «23 жовтня 1944 року. Перший день народження Джонні. Ми за тобою сумуємо. Сподіваємося, ти будеш удома на Різдво. Мері».

Я повернув фото. Рука індіанця тремтіла. Я помітив, що його долоні були брудні, а нігті розбиті.

— Мабуть, його призвали до армії під час Другої світової, аби покласти край усім війнам. От дідько, вочевидь, він і справді був капітаном, — мовив індіанець, знову пригубивши пляшку і притуливши голову до дамби. Він кинув оком на естакаду.

— Знаєте, що саме мені подобається в залізничних коліях? Вони завжди там, але вони завжди рухаються.

— Як річка, — подав голос Джейк.

Я здивувався, що він заговорив. Заговорив без жодної запинки. Це траплялося нечасто