Богдан Жолдак - Нестяма

— Це точно, — зітхнула я, бо подумала, шо ми з донею нарешті почали знаходить спільну мову, бо це ж я її підняла, воспитала, хотя й трудно було самій, бо я не розуміла ніяких молодьожних настроїв, а вона розуміла й дорікала мені ними, а оце зараз нарешті заговорила по-людському.

— Словом, ми почали встрічацьця й не на пляжі, почали інтірісувацьця, бувать у різних місцях тіпа спеціальних таких клубів...

— Це. наркотики? — зойкнула я.

— Та які там наркотікі, мамо, це тіпа клуб за інтересами, куди збираюцьця такі жінки, які хочуть узнать свої проблеми, шоб їх зрозуміть.

— Фух, — вихопилося в мене, бо вже подумала, шо буває з дівчатами, які починають шляцьця по дискотеках. — Це як «кому за тридцять»?

Пригадала, як сама посіщала, правда, нічого хорошого з того не вийшло, бо там тільки такі мужики, які шукають льохких связєй, користуючись своєю самотністю.

— Мамо, яка ти одсталая вся, — підібгала губи доня-Тоня, — ше не хватало мені товктися по ваших жеківських кружках рукодєлія.

Видно було, що вона ніяк не може підібрати слів, щоб пояснити.

— Ну, скажи мамі, — хотіла погладить по голові, так вона одсмикнулась од материнської руки. А малою така брикуча не була.

— Ну, ми там сидимо, можемо нарешті дивитися в очі, — почала підводити Тоня, та я її урвала:

— За ручки братися?

— І за ручки, мамо.

— Це... онанізм?

— Ну яка ж ти, мамо, древня, о, Господи, ну скільки ж можна такою буть, ну пора ж нарешті шось починать розуміти, життя ж проходить, — мало не плакала вона.

— Взаімний?

Ніякими словами не опишеш ті слова, якими вона пояснила мені. Що я не здержалася:

— Як так лесбіянки? А хто ж потім буде дітей рожать?

— Дітей? Це удєл жлобіх.

Я по роботі ходила як не своя, всі мене питалися, та нічого не могла пояснить ні собі, ні їм, ні в фасовочном цеху, ні в розливном; як до мене самої це ніяк не доходило: коли іменно я прогавила той момент, що він потіряв для мене мою дочку? І в кружок рукодєлія водила ж.

Змушена була бігти в районну поліклініку до терапевта правду шукать, а він мені й каже:

— Ми такі питання не вирішуєм, це йдіть у платну лікарню.

— А скіко це буде стоїть?

Він як назвав суму там за один прийом на консультацію, то це мені погано стало, а хіба хто може понять материнську боль?

— Оце ваша безплатна медицина може понять серце матері?

— Виходьте, — каже він, — не затримуйте чергу.

Я вже додому боюсь іти і правильно роблю, бо Тоня так до мене підійшла рішуче й рішуче каже:

— Мамо, мені потрібні гроші.

— Які ще гроші, доню?

— Дуже великі, бо я міняю пол.

Так сказала, що я не второпала:

— Навіщо пол міняти, у нас він хороший, паркетний.

— Ну яка ти мамо несовременна, бо я міняю пол із жіночого на протилежний, мені треба хірургічну операцію.

Й називає суму, що я на той паркет і сіла, це ж ужас такий, я за все життя стільки не заробила, а вона:

— Ну чого ви, мамо, мені принадліжить половина жил-площаді, я продам її і ляжу в приватну клініку, і все буде хорошо.

— Що «хорошо»? В кращому разі виміняємо дві гостінки в чорта на кулічках, ну продаси, ну оперуєшся, а де ж потім сама будеш жити — на пляжі? В клубі по інтересам?

Чула я од людей, що в нас процвітає торговля чоловічими членами органів, ну не до такої ж їхньой міри, щоб це моя рідна доня купувала один із них собі пришить таке. На що Тоня одводить погляд, ясно, що на пляжі жить не хоче, а це значить припреться до мене потім у мою нещасну гос-тінку, де я буду товктися з геть новими незнайомими людями.

— А як же буде звати тебе, Тонічко?

— Хіба важко здогадатися? А ще мама... Толіком буде звати, лучче дійсно на пляжі жити, ніж з такою, яка ж ви, мамо, несоврємєнна.

— То вже яка є! Но дєнєг на таке не позволю!

— Отака ти мати? Щоб до такої стєпєні не розуміть жен-ську душу дочері — да ти хуже любого мужлана! Ха-ха-ха!

Я була вся як є заплакала й не змогла сказати їй, щоб не сміялась мені в очі, бо цього вже точно ніхто на світі не зможе пояснить: це ж було треба так раньше ненавидіть усіх тих мужиків, щоби потіряти свою всю жилплощадь за це, і потім взять і в одного з них, такого ж Толіка, перетворитись?