Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

Сви­рид Пет­ро­вич Голох­вастов!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ду­же, ду­же ра­дий, що ба­чу розумн­ого чо­ловіка; ро­зум­но­го чо­ловіка пос­лу­хать - ве­ли­ка втіха! (Тричі цілує). Ду­же раді! Про­си­мо, сідай­те!

Проня (том­но). От крес­ло; про­шу, мусью!

Всі сіда­ють; Го­лох­вос­тий на кріслі ко­ло неї ж нап­ра­во; на­ліво ж на дзиґли­ках старі Сірки. Хим­ка ви­зи­ра з пе­карні; яка хви­ли­на - ти­хо.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Поз­вольте спи­та­ти: ви си­нок по­кі­й­но­го Пет­ра Го­лох­вос­то­ва, що ци­люр­ню дер­жав за Ка­на­вою?

Проня. Ви, па­понько, не знать как го­во­ри­те: їхня хва­милія Го­лох­вас­тов, а ви ка­ко­гось хвос­та впле­ли!

Голохвостий. Да, моя хвамілія на­ти­ральна - Галахвас­тов, а то не­об­ра­зо­ван­на муж­ва ко­вер­каєть.

Проня. Ра­зумєється.

Явдокія Пи­липівна (до ста­ро­го). Бач, я ка­за­ла, що не той! А який ро­зум­ний!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ви­ба­чай­те, доб­родію, ми лю­ди про­сті, що чу­ли… Так ви, зна­чить, не йо­го, не ци­люр­ни­ка си­нок?

Голохвостий (змішав­шись). То єсть по на­турє, зна­чить, по тєлу, как во­диться; но по ду­ше, по об­ра­зо­ва­ності, дак ми уже не та хвор­ма…

Проня. Ав­жеж, об­ра­зо­ван­ний че­ловєк: хіба развє мож­на йо­го рівня­ти до прос­то­ти?

Явдокія Пи­липівна. Ку­ди нам там?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так…

Яку хви­ли­ну ти­хо.

Химка (од две­рей­). Чи за­раз да­ва­ти ви­но і шклян­ки?

Проня (аж схо­пи­лась). Іди собі!

Прокіп Сви­ри­до­вич докірли­во ма­хає го­ло­вою, а ста­ра ру­кою.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гм, гм… дак ви уже ци­люрні не дер­жи­те?

Проня. Я уже раз вам га­ва­ри­ла: палікмах­терська, а ви все-та­ки ци­люр­ня, ци­люр­ня!

Явдокія Пи­липівна (докірли­во йо­му ки­ва). І як-та­ки!…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Їй-бо­гу, за­був… ста­ра вже пам'ять…

Голохвостий. Ніча­во… ето трап­ляється, по прос­тотє, зна­чить. Я, відіте лі, заніма­юсь ках­вю­ра­ми і ко­мерцієй раз­ною. У ме­не ето­го до­ро­го­го делікат­но­го то­ва­ру - паров­и­цями; пуд­ри, лямб­ра, ди­ка­ло­ни, брильянти­ни!

Явдокія Пи­липівна. І брильянти?! Гос­по­ди!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я ду­маю, та­кий то­вар і грош­ви бе­ре - страх!

Проня. Ра­зумєється, не ва­шо­го: що вірьовки та гвозд­ки або сєрка!

Явдокія Пи­липівна. Е, ви, доч­ко, так не кажіть, і на цьо­му то­ва­рові доб­рий зарібок.

Проня. Пхе!

Голохвостий. На­щот дєнєг, до­ло­жу вам, так їх на етот де­лікат­ний то­вар їдьоть - страх! То єсть що­ден­но - си­ла! Ну, дак, сла­ва бо­гу, у ме­не етой дєньги не­пе­ре­вод­но: цєлий Хре­ща­тик ми­не ви­нен. Ми­не уже не раз го­во­ри­ли мої прият­елі: ох­ви­це­ра, мит­ро­по­личі ба­си, маркєли… што, ча­во, мол, не за­ку­пиш ти ма­га­зи­нов на Хре­ща­ти­ку? Дак я їм: на чор­та той ми­не кло­пот? У ме­ня єсть бла­го­род­ний ма­те­рі­ал, то пу­щай і другі тор­гу­ють!

Явдокія Пи­липівна (до Про­ко­пи Сви­ри­до­ви­ча). От багат­ий!

Прокіп Сви­ри­до­вич (до неї). Прав­да.

Проня. Ви очінно добрі.

Голохвостий. Мерсі! На­ти­рально, в кож­ном об­хож­денії глав­ная хвор­ма - вче­ность. По­то­му єже­ли че­ловєк уче­ний, так йо­му уже свєт пе­ре­ме­няється; тог­ди, тог­ди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йо­му ря­боє, што Химцє будєт ця­ця, то йо­му… пар­дон!… Ви ме­ня, Про­ню Про­ко­пов­но, по­ні­ма­єте?

Проня. Ра­зумєється, што ро­зум­ний чо­ловєк зовсєм інча­го; вот і мині те­пер все інче здається, бо я не­дар­ма у пен­ці­о­нє вчи­лась!

Явдокія Пи­липівна. О, то прав­да, що вчи­лась: не жаліли кош­ту: вся­ких мод зна! Які у неї плат­тя, шалі, сукні… яких квіток по­за­во­дить…

Проня. Ма­монько!

Голохвостий. О, Про­ня Про­ко­пов­на маєт скус! Єжелі ког­да че­ло­век по­ди­меться ра­зу­мом вго­ру ви­ще од лаврської ко­­ло­кольні да гля­нет от­ту­до­ва на лю­дей, то во­ни йо­му зда­ються-ка­жуться такі ма­ненькі, как па­цю­ки, пар­дон, кри­си! Поз­воліте папірос­ку?

Явдокія Пи­липівна. Куріть, здо­рові! (До ста­ро­го). Ну й ро­­зум­ний же!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Аж страш­но!

Голохвостий (до Сірка). Не вгод­но лі?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Спа­сибі, я не вжи­ваю; от ню­ха­ти, то дру­ге дєло, аж ніс трем­тить… Ну та й та­ба­ка ж у на­шо­го дяч­ка, ска­жу вам, і чорт йо­го зна, що він кла­де ту­ди? Ну, ці­лий день хо­диш та ню­хаєш пуч­ки…

Проня (до бать­ка). Та годі вже про ва­шу та­ба­ку! (До Го­ло­хвостого). Поз­вольте і мені папірос­ку!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Во­ни ку­рять?

Явдокія Пи­липівна аж ру­ка­ми сплес­ну­ла.

Голохвостий (по­дає). Пар­дон! Нєту лі іног­да тут ог­ню, бо я своєго за­бил!

Проня (гу­кає). Хим­ко! Хим­ко! Па­дай ваг­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ваг­ню!

Xимка ви­хо­дить з пов­ною пок­риш­кою жа­ру.

Проня. Ти б іще цілий віхоть при­нес­ла! Сірників дай­те, ма­­мо!

Xимка. Так і ка­за­ли б, а то «ваг­ню»…

Явдокія Пи­липівна по­чи­на шу­ка­ти.

Голохвостий. Не без­по­кой­тесь, пар­дон, я с етой са­мой по­к­риш­ки за­ку­рю. (З хвиг­ля­са­ми йде в се­редні двері за Хи­м­­кою вслід).

Вихід XIV

Т і ж без Го­лох­вос­то­го.

Проня. Що ви ме­не со­ро­ми­те? Що ви тут на­ка­за­ли - три мі­шки гре­ча­ної вов­ни?

Явдокія Пи­липівна. Та я ж мов­ча­ла…

Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й ци­люр­ню, і хво­с­та, і дя­ка, і та­ба­ку вте­лю­щив!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не знаю вже, як з уче­ни­ми…

Проня. Ідіть, про­сю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще ме­ні пред­ло­женіє ро­бить.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ціка­во б пос­лу­ха­ти, як то вчені…

Явдокія Пи­липівна. Мо­же б, хоч двері од­чи­ни­ти?

Проня. Та ідіть, ідіть, ка­жу… от на­ка­заніє!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ходімо, це, бач, у них по-модньому!

Явдокія Пи­липівна. По-модньому ж!

Виходять до кімна­ти, але всю там­ту сце­ну ви­зи­ра­ють з-за две­рей, підслу­ха­ючи, і Хим­ка підслу­хує з пе­карні.

Вихід XV

Проня й Го­лох­вос­тий.

Голохвостий (з папіро­сою). Звольте! За­куріть!

Проня за­ку­рює, Го­лох­вос­тий ку­рить і ози­рається.