Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

б уже, то ме­ні б бу­ло лег­ше! Че­рез ваш рід тільки со­ром, і лю­дей при­й­ня­ти не мож­на, та­ка сти­до­та! Іще і Го­лох­вос­тов одкин­е­ться, бо й самі ви го­во­ри­те по-му­жицьки, не­зу­гарні і при­віта­тись по-модньому!

Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич. Оце, бо­же мій!

Проня (біга по хаті). Ой, не допікай­те мені! Дай­те мені покій! Ідіть до кімна­ти!

Старі по­вер­ну­лись ви­хо­ди­ти.

Химко! Хим­ко! Іди сю­да та на­ку­ри в хаті. Ка­ди! Бо так на всю ха­ту гни­ли­ця­ми, кис­ли­ця­ми й тхне!

Вихід X

Ті ж і Хим­ка.

Xимка (з смол­кою в ру­ках). Оце, схотіло­ся вам то­го курив­а!

Проня. Пхе! Пхе! Так і не­се, аж вер­не тією Сек­ли­тою! Горілка й кис­лиці! Ка­ди, ка­ди!

Химка. Там тітка Сек­ли­та іде по ву­лиці та кри­чить, та ла­є­ться так. Ме­не оце зди­ба­ла - од крам­ниці йшла - та про­си­ла, щоб я пе­ре­ка­за­ла вам (до Проні), що ви, мов, падлюк­а!

Старі Сірки, вер­нув­шись, ма­ха­ють на Хим­ку ру­ка­ми, щоб мов­ча­ла.

Проня (схоп­люється). Ач, во­на, ка­торж­на!

Явдокія Пи­липівна (до Хим­ки). А тобі, дур­на, слід перек­азувати?!

Xимка. А я вин­на?

Проня. І най­ми­чок та­ких дур­них дер­жи­те!

Xимка (сміється). Та тут ще під бра­мою який­сь па­нич стоїть, я й за­бу­ла… Чи пус­ка­ти?

Проня. Ой, ли­шенько! Він чув?!

Xимка. Хто йо­го зна! Тітка Сек­ли­та кри­ча­ла на всю ву­лицю!

Проня. Заріза­ла во­на! Ну, що йо­го ро­би­ти?!

Явдокія Пи­липівна. Та хто там, що ти ле­мен­туєш?

Проня. Та він, же­них мій… Го­лох­вас­тов…

Явдокія Пи­липівна. Ой, матінко! Про­си ж йо­го до господ­и!

Проня. Пос­той, пос­той! Ку­ди йо­го вес­ти? Та­кий мот­лох у хаті… От шкан­даль! При­би­рай­те, ма­мо!

Всі ки­да­ються при­би­ра­ти.

Проня (до дзер­ка­ла, поп­рав­ляє во­лос­ся, щи­па що­ки). Ки­лима, ки­ли­ма дай­те сю­ди… то­го ве­ли­ко­го! Ма­мо, швид­че-бо! Та­ту, од­суньте ди­ва­на та пос­тав­те крісел­ко.

Прокіп Сви­ри­до­вич (си­лується). О-о! Важ­ке у ка­та… Ле­д­­ве й зсу­неш!

Явдокія Пи­липівна (з ки­ли­мом). Оцей, до­ню?

Проня. Та цей; стеліть же швид­че!

Явдокія Пи­липівна. За­са­па­лась і не наг­нусь!

Проня. Хрис­та ра­ди швид­че! Хим­ко! Хим­ко! Що ж це? Горілку, не­доїдки пе­ре­куп­чині при­би­рай!

Xимка. Та й при­бе­ру… мов по­жар… по­че­ка!

Проня. При­ку­си мені язи­ка! Не знаю, що й надіти? Ман­тилю чи ша­лю? Ой, бо­же мій, тре­ба пу­ке­та до гру­дей? (Гля­­нув­ши на батька й матір). Ма­мо, надіньте, Хрис­та ра­ди, чеп­чи­ка! Хрис­та ра­ди, про­сю вас! Сьогодні ж та­кий день: усе мо­же про­пас­ти! І хуст­ку кар­та­ту, по­жа­лус­та!

Явдокія Пи­липівна. Та надіну вже, що з то­бою ро­би­ти? (Пішла).

Проня (до бать­ка). Ай, ай! Ви без чо­бо­та?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо! Це ка­торж­на Хим­ка взя­ла до са­мо­ва­ря та й не при­нес­ла!

Проня. Та скиньте мені за­раз той дра­ний ха­лат!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж, ха­лат як ха­лат, вис­лу­жив свою служ­бу!

Проня. І то­го не хо­че­те для доч­ки зро­би­ти?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та іду вже, іду…

Проня (до Хим­ки). А ти чо­го стоїш? Ка­ди!

Химка. Та вже так по­ка­ди­ла, що всі чор­ти повтіка­ли б з ха­ти, як­би бу­ли!

Проня. Ка­ди! Ка­ди!

Химка. Ка­хи, ка­хи! Цур йо­му, аж у горлі ду­шить! (Пішла у кух­ню).

Вихід XI

Проня са­ма.

Проня (з од­чаєм). Гос­по­ди, чи все ж у ме­не на своїм міс­ці? Чи по-модньому? Ой, ма­мо моя, бран­со­ле­та за­бу­ла на­діти! (Біжить до шух­ля­ди й надіва). Чи ша­лю, чи мантил­ю? Не знаю, що мені більш до ли­ця?… Або, мо­же, й те й дру­ге? Так! Не­хай ба­чить! А книж­ки й не­ма! Ко­ли тре­ба, то як на злість! І, пев­но, знов за­нес­ла ота ка­торж­на Хим­ка до кухні, щоб пи­ро­ги на лист­ках сад­жа­ти! Ось, сла­ва бо­гу, знай­шла який­сь ка­ва­лок… Все од­но! Ху, гос­по­ди, як у ме­не тіпається сер­це. Аж пу­кет по гру­дях ска­ка!… (За­ду­мується, по­зи­ра­ючи в дзер­ка­ло). Як би йо­го прий­ня­ти: чи хо­дя­чи, чи сто­ячи, чи си­дя­чи? Ні, кра­ще ле­жа­чи, як і на­ша ма­да­ма в пенціоні прий­ма­ла сво­го лю­без­но­го. (Бе­ре книж­ку й ля­гає на ди­вані). Ей, Хим­ко, про­си!

Химка. Чо­го про­си­ти?

Проня. Па­ни­ча клич!

Химка. Так би й ка­за­ли! (Пішла).

Вихід XII

Голохвостий і Про­ня.

Голохвостий (вхо­дить том­но; у шляпі, ру­ка­вич­ках і при паличці: потирає час­ти ру­ку об ру­ку). Честь імєю, за велик­оє щас­тя, од­ри­ка­мен­ду­ва­тись у собст­веннім вашім до­му!

Проня мов­чить.

Нікого нєту! Ні, Про­ня Про­ко­пов­на тут! (Одкаш­лює). Мой най­ниж­чий пок­лон то­му, хто в цьому до­му, а пе­ред усього вам, Про­ню Про­ко­пов­но! (До се­бе). Що во­на, чи не спить ча­сом? (Одкаш­лює дуж­че). Го­рю, па­лаю од щас­тя і та­ко­го ра­з­но­го, ми­лая мам­зе­ля, што вид­жу вас на собст­веннім по­лу…

Проня (ски­нув­ши очі). Ах, це ви? Бонд­жур! А я так зачи­талась! Мер­си, што прий­шли… Ма­монька, па­понька, ґоспо­дин Го­лох­вас­тов прий­шол, по­жа­луй­те!

Голохвостий. Ви ж ме­ня од­ри­ко­мен­дуй­те, по­жа­лус­та!

Проня. Ав­жеж.

Вихід XIII

Т і ж, старі Сірки й Хим­ка.

Сірчиха у ку­меднім чеп­чи­ку і хустці. Сірко у довгім сюр­туці і ве­ликій хустці на шиї, ви­хо­дять і низько кла­ня­ються.

Проня. Ри­ко­мен­дую вам мо­го хо­ро­шо­го зна­ко­мо­го.

Голохвостий (кла­няється з прис­ту­ком). Сви­рид Петро­вич Го­лох­вас­тов з собст­вен­ною пер­со­ною. Поз­вольте до ру­ч­ки? (Цілує).

Явдокія Пи­липівна. Ду­же раді! Вас уже так хва­ли­ли до­ч­ка на­ша, Про­ня Про­ко­пов­на… Ду­же раді, про­си­мо!

Голохвостий. Про­ня Про­ко­пов­на по ан­гельской до­бро­тє, так і понімаєм, мерсі! (До Про­ко­па Сви­ри­до­ви­ча). Честь імєю ри­ко­мен­ду­вать се­бя: