Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Ось вишикували нас. Єго благородь сказали слово перед строєм. Я ото думав, що кум із книжок чи газет того набрався, аж ні. І єго благородіє те саме — «за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев». Чи, може, то його благородь від мого кума підхопив?

Потім піп завів гнусаво — «за побєду православного воїнства і єго оружжя-а-а-а». Тут я стривожився — про оружжя завжди правлять перед відправкою на позиції. А на якого дідька мені та їхня побєда? Мені кінь потрібен.

Я до кума: що то робиться? А він мені й каже: сьогодні ще отримаємо підйомні й уночі даєм драла.

Ні, кум таки непутьовий. Як зловлять, то ж розстріляють як дезертирів. А він сміється: хочеш коня?

То й утекли ми вночі. Відібрали гвинтівку у вартового, скочили на коней і погнали чимдуж. Одразу позривали погони і викинули кашкети — не люблять у нас добровольців. З того часу нас із кумом прозвали політиками.

А потім на село прийшли червоні продразвьорщики — вигребли все до зернини. Зажурилися ми з жінкою, та я хлоп із руками, кажу: виживемо якось, на зарібки поїду, не помремо з голоду. Сів на воза та й у город. А трохи згодом, коли я в місті роботу шукав, прийшли добровольці. Немає більше моєї Палажки, царство їй небесне. Замордували п'яні охвіцери. Повернувся я на пустку. Лише кінь і порожня хата. Хоч сварлива була Палажка, та моя. Любив я її... Поклявся на могилці — не подарую, люто помщуся усім тим супостатам, що жити нам по-людськи заважали. Скроплю землицю їхньою поганою кров'ю. Згадав про карабінку, що у хлівці сховав іще тоді...

— Дядьку Грицю, а що потім сталося з вашим кумом? — запитав Сидір.

Той лише зітхнув.

— Добрим пройдисвітом був мій кум Василь, царство йому небесне. Ще разів сім дурив добровольців — все з рук сходило. Та прийшли червоні. Солодко співали: і про мірову революцію, і про дихтатуру пролетаріяту, і про землю крестьянам і навіть про общність жон згадували. Язики в них без кісток, що тобі любо слухати — те й мелють. Та кум — битий лис і, звісно, у ці побрехеньки не вірив. Просто йому забаглося ручного кулемета. Тоді за льюїса на селах двісті рублів золотом давали. А червоні — то не паничики-добровольці, вони й самі добрі шахраї. Одразу запхали кума разом із кулеметом і півсотнею інших бідолах до вагону, замкнули на замок і відправили у Туркестан. Хоч і бусурмани там живуть, та вони теж люди, як і ми, й червоних також не люблять. Там і знайшов свою смерть мій кум Василь. Ніколи не заробить простий хлоп на політиці, врешті-решт усе одно його обдурять.

А мене тепер жоден пройдисвіт вже не ошукає, бо я вірю лишень собі і нашому отаману. Він хоч і по-городському говорить, все одно наш чоловік, а ніякий не політик. І москалів б'є — і білих, і червоних, бо він за Україну — наш батько Махно.

Через три місяці дядько Гриць загинув під час штурму врангелівських позицій на Перекопі, коли махновці воювали окремою дивізією у складі Червоної армії. Потім поліг Сидір у сутичці із холодноярськими повстанцями. Невдовзі потому склав голову і Юрко — від шаблі котовця.

На столі парував сяючий медалями і двоголовими орлами тульський самовар. Павєл Аристархович розгорнув свіжу газету — «Русскоє слово» і, пихнувши хмарою духмяного сигарного диму, задоволено усміхнувся. Добрармія вела хоч важкі, та успішні бої десь біля Орла і Царицина й упевнено йшла на Білокам'яну. Здається, ніщо не могло зупинити переможний хід добре вишколеного і озброєного новітньою англійською зброєю війська. А десь далеко з Сибіру наступав Верховний головнокомандувач. «Украінская армія прекратіла свойо существованіє, украінская ідея лопнула, как міф. Тепер перед намі одін враг — большевікі. А с нім ми справімся»,— бадьоро й оптимістично зазначала газета.

— Н-да, Україна — історіческоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє, історічєскій нонсенс, чудовіщная містифікація, прідуманая в австрійском генштабе,— Павєл Аристархович сьорбнув чаю зі склянки у срібному підстаканнику.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство,— услужливо підтакнув капітан-ісправнік Коваленко. Взагалі, Павєл Аристархович недолюблював його. Монархіст, чорносотенець — що може бути огидніше справжньому демократу, колишньому депутату государствєнной думи від фракції кадетів? Та що вдієш... Із ким же лишиться працювати, коли тут, на півдні, навіть частина офіцерства зрадила атєчеству і примкнула к разчлєнітєлям Росії?

— Ми, гаспадін капітан, нєсьом тяжолоє брємя, у нас особая історічєская місія руського чєловєка — нєсті культуру і весті за собой еті отсталиє народи к прогресу,— вів далі Павєл Аристархович.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство. Смутьянов — расстрєлять, а остальних — весті,— блиснув Коваленко золотим зубом.

Воістину, Гоголь мав рацію — в Росії дві біди, ось такі Коваленки і дороги, подумав Павєл Аристархович. Він націдив собі із самовара ще склянку доброго англійського чаю, аж тут забіг зблідлий телеграфіст і простягнув телеграму.

— Ето із ставкі? — запитав Павєл Аристархович.

— Ні, це з Липовця,— несподівано українською відповів телеграфіст.

Градоначальник намагався пригадати, де це, та не зміг. І що дивно, телеграма була написана на малозрозумілому і вульгарному малоросійському нарєчії.

«Усім