Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

ворушив степове різнотрав'я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.

— Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? — запитав один із юнаків у старшого.

— А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших,— пробурчав той.

— Та ні, ми ж не кпимо, дядьку Грицю. Просто цікаво,— підтримав однолітка другий.

Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Таж наче Сидір і Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.

— Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете накоїти, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож, може, придасться вам моя байка. Бо політика — то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно на ній розумітися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці — можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.

* * *

Було то десь півроку тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день — то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав, каже: прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасенії Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.

А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город — в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть уже помінялася — червоні вигнали добровольців, тож узяли вони мене під білі рученьки — і до Іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із шинку гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився — порядний хлоп був і господар добрий. А далі, переказували, запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й у селі позичати йому перестали — не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки — чисті янголятка — лагідні, добрі — хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, з якими ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем — у нових чоботях, пальто городського фасону з доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Великдень та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.

Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже: в мене за останні два місяці вже третій кінь з'явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо: я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує,— цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно, пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город — то культура. Там ось усі по-вченому, по-руські говорять.

Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди,— в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам'ять. У п'ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі тикнеться.

От прийшли ми з кумом у город і до самого воєнного комісара.

— Куме,— кажу,— чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.

А кум мені тихо:

— Якщо хочеш коня — одягай свого Георгія.

Та хочу я коня, без коня ж ніяк.

От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас із кумом і аж засяяв.

— От,— каже,— георгіївський кавалер. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму,— питає,— рєшилі оружиє взять в рукі?

А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив.

— Ми,— каже,— ваше благородіє, за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев.

Засяяв його благородь, як мідний самовар.

— Орли,— хвалить.

Опреділили нас із кумом у кавалерію. Часть учебна — здебільшого паничики з гімназій, простого люду — то лише ми з кумом. Оділи нас із голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна — зносу не буде. Дали карабінки — теж англійські. Майстровитий, видно, люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.

Отак два тижні минуло. Годували добре, та й благородія тепер уже не ті, що колись. У зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно, війна і їх чомусь таки