Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Якщо рідність гине — що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?

— Ти зробив їм боляче.

— Мені було прикро. Мені здавалося...

— Їм теж, — перебиває Нікольський.

— Але я люблю їх.

— Вони теж.

— Але я не бачу їхньої любові, — я показую на листи.

— А вони твою бачать?

Ми мовчимо.

— Я не буду жити, Степане... — я мотаю головою, наче п’яний. — Навіщо? Для кого?

— Ходімо.

Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.

— Куди ти мене везеш?

— Ти не знаєш таємниці.

— Якої таємниці?

— Таємниці, яка допоможе тобі жити.

Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.

— Він зі мною, — говорить Нікольський.

— Де ти працюєш? — запитую я.

— Ти скоро все зрозумієш.

Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми — на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.

— Повна ілюзія, — говорить Нікольський.

Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.

— За чим ти сумуєш, старий, — говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. — Ти бачиш, як усе просто.

— Об’ємний простір?

— Так, чорт візьми, — відповідає Нікольський, — ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, — він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.

— Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?

— А істина?

— Тобі потрібна істина?

Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.

— Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?

— Програма засекречена, — говорить Нікольський. — Щоб люди не звихнулися.

— Від чого?

— Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.

— А істина?

Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.

— Дивись сюди.

Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.

— Ну і що? — відповідаю я.

— А ось що.

І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.

— Я не розумію.

— У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.

— Тобто?

— Те, що ти бачив — та ж стереоскопічна система.

— Навіщо? — запитую я.

— Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Птоломей був зовсім не такий дурний.

— Але ракети бували на Марсі.

— Ти особисто ходив по ньому?

— Датчики все показували, як треба.

— Ось саме, як треба. Людина занадто довіряє датчикам. І своїм очам.

— Але люди спускалися на Місяць.

— Ти в цьому стовідсотково впевнений?

— Так.

— Колумб теж був упевнений, що ходить по землях Індії. Я ще хочу щось сказати, але Нікольський вже тягне мене кудись униз, по сходах. Незабаром ми опиняємося в якомусь вагончику, що мчить стрімко вниз, так що у мене аж закладає вуха.

— Те, що ти побачиш, знають декілька людей в державі: і ніхто — в інших країнах.

Дорога триває довго: минає година, друга.

— Ми проникаємо вглиб Землі.

Гаразд. Зірки і галактики — оптичний обман. Навіщо?

— Бог нескінченного Всесвіту — це далекий Бог, — говорить Нікольський. — Людина для нього піщинка на планеті-піщинці. Від думки, що планета