Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

летить у цю мить в дикому холодному космосі — можна зійти з розуму.

— Тому люди не думають про це, смажачи картоплю.

— І правильно роблять. Тому що це ще невідомо, летить вона чи ні — і який взагалі світ.

— Не вірити науці?

— Спочатку ми бачимо, а потім починаємо від цього танцювати, думати і складати формули. Але що ми бачимо?

— Що?

Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:

— Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.

Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.

— Ось, — каже Нікольський.

— Що?

Переді мною темна підлога зали — і чути якийсь дивний шум.

— Ця підлога — шматочок ядра планети, — говорить Нікольський, — у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.

— Що ж це таке?

— Це машина, яка крутить нашу Землю.

— Як?

— Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.

— Чому це тримається в таємниці?

— Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.

— Де ми живемо? Хто ми?

— Я не знаю, — сказав Нікольський. — Ми повертаємося.

Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.

— Це як сон, — сказав я раптом.

— Це місто спить, — Нікольський йшов поруч. — Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря...

— Що?

— Бог — великий ілюзіоніст.

— Ні! — я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. — Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!

— Там, — сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, — у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія — це лише на вигляд, зверху; глибше — безодня, ніщо. Страшна таємниця.

— От і говори про таємницю, — сказав я, відпускаючи його. — Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.

— Льонь.

Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.

— Льоню, цей світ повний ілюзій, — шепотів мені Нікольський. — Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.

Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.

— Вимкни! Вимкни це небо! — закричав я раптом Нікольському. — Вимкни його негайно!

— Ти вважаєш за краще бачити залізну стелю ангара?

— Ні!

Я не знав, чого я хочу. Я боявся опинитися в ангарі.

— Ти хочеш далекого і об’ємного простору, чи не так? Чи ти хочеш істини?

— Істини! — закричав я.

— Але істина страшна. Вона нестерпна.

— Істини!

— Дурню, я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм — це і є твоя істина.

— Ти?!

Я різко обернувся. Нікольського не було. Ні, це був не Нікольський. «Я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм». Хто це був?

Я сів на холодну, занесену снігом лавку. Там і там світили нічні ліхтарі. Десь глибоко піді мною машина крутила Землю, вгорі блимали зірки, невідомо, справжні чи видимі.

Хто я? Де я? Навіщо?

Пташка, яка замерзла на льоту, впала мені до ніг.

Вдома у Бога

Квартира Бога знаходилася під дахом п’ятиповерхового цегляного будинку. Поруч диміла ТЕС, яка працювала на бурому вугіллі. Мало не потонувши в дорожньому бруді, я дістався парадних дверей і піднявся на п’ятий поверх.

— Проходь, — сказав мені Бог, пропускаючи поперед себе.

Я зайшов до його вбогої квартирки. У ній стояли два стільці, стіл і ліжко. І здалося, ще там панувала якась дивна тиша.

— Як ти живеш тут — серед голих стін?

— Я ж Бог,