Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

«Ні, ти не отримаєш Петрика, — писала моя колишня дружина. — Коли я страждала, коли ти був мені потрібен, ти проводив час з повіями і товаришами по чарці. Я стільки років благала тебе не руйнувати наших почуттів, але, видно, ти ніколи й не був людиною. Ти — чудовисько». Цей лист, акуратно складений учетверо, я поклав на конверт зліва. Справа від нього я поклав лист своєї сестри. Сестра писала: «Я завжди відчувала, що ти заздрив мені. Коли я закінчила школу із золотою медаллю, ти привітав мене з кислою міною. Я бачила, що тобі було неприємно. А потім, коли я стала відомою письменницею, ти завжди знаходив привід пожартувати над моєю славою і моїми книгами. Ти ніколи не сказав доброго слова про них, а я так чекала! Ти завжди давав мені зрозуміти, що не ставишся серйозно до того, що я пишу, а мою популярність вважаєш незаслуженою, мильною бульбашкою. Втім, ти ж будь-яку славу вважаєш мильною бульбашкою, для тебе всі — нікчеми. А як ти поставився до То-ликового захисту? Тобі було неприємно, що мій чоловік став доктором наук, і ти навіть не прийшов на банкет. Ти страшна людина, Льоню. Подивися хоч раз на себе збоку, і ти вжахнешся». Ще правіше я поклав листа від своєї матері. Мати писала: «Я думала, що мій син буде мною, що він — це я. Ось дожилася до того, що вислуховую від тебе докори, спасибі тобі. Я і те роблю не так, і це. Я у твоєї сестри гостювала три рази в цьому році, а в тебе ні разу. Але ж у неї маленькі діти, а ти живеш зараз один. І до того ж — ти мужчина, ти завжди давав мені зрозуміти, що не потребуєш підтримки. Я стара, хвора, а ти молодий, здоровий — і ти ще добиваєш мене своєю критикою. Не соромно тобі? Сядь гарненько і подумай, що ти за людина, змінися, поки не пізно. У чому я винна перед тобою? Я тебе носила під грудьми, народжувала і виховувала, віддавала тобі всю себе, а ти тепер так чиниш зі мною? Хто ти, скажи? У що ти перетворився за ці роки?»

Три листи лежали переді мною, акуратно складені вчетверо і розміщені поверх відповідних конвертів. Навіщо жити? Я заплющив очі, і переді мною пропливли перші зустрічі з Нікою, моєю дружиною: ось вона цілує мене в щоку біля Водного парку. Ось тулиться на зупинці, взимку; ось шепоче вночі: «Я чекала тебе все життя. Я твоя, чуєш? Льонечко, рідний...» Чому? Чому вона більше не любить мене? Чому ненавидить? О, як вона не права, як наговорює на мене щодо «товаришів по чарці» і «повій». Я хотів би все вернути, але це неможливо. Я зробив їй боляче, і не раз. Вона більше не вірить у мене. Я більше для неї не існую. Я більше не «рідний». Ніка...

Я не встигаю витерти сльози, як набігають нові видіння: сестричка, ми біжимо весняним лісом, поміж беріз. Боже, я так само люблю її — ми були одне ціле, колись. А тепер вона каже, що я заздрив: їй, її чоловікові. Який злий, який поганий лист. А ось і мама — вона бере мене на руки, гладить. Де ж твоя любов? Її лист повен образи, докорів. Я шукаю в ньому хоч слова любові, колишньої ніжності до мене: його немає. Господи. Я весь здригаюся від ридань, сам-один у квартирі. Господи, чому? Я ж любив їх усіх. Чому така прірва? Навіщо? Навіщо я тоді? Чи повинен я жити, після такого? Чи повинен жити такий поганий чоловік, така нікчемна істота? І я беру в руки небезпечну бритву, з шухляди столу. Я цілую її лезо. Господи. Моє серце повне любові: вони всі помиляються. Чому? Я їх чи хто засліпив? Я той же: чому вони змінили думку про мене? Чому бачать у мені чудовисько? Я бачу, як лезо входить у шию, наче у масло, перерізаючи сонну артерію. Господи. Ніко, сестричко, мамо — вибачте... Вибачте всі...

У цю мить лунає дверний дзвінок, і я відкладаю бритву. Це Бог. Хто б це не дзвонив, він не може не бути посланий Богом, в якого я вірю. Бо дзвінок, який лунає в таку мить — не може бути випадковим.

На порозі стоїть Нікольський.

— Що з тобою? — запитує він тут же, побачивши мене.

— Нічого.

— Я ж бачу.

Я ледве стримую сльози: що я йому? Чому він ставиться до мене, наче я йому брат? Як він може так мене відчувати: як мала б відчувати матір.

Не задаючи мені зайвих питань, він оглядає квартиру і безпомилково визначає суть: листи на столі, розкладені віялом, і розкрита небезпечна бритва. Він довго дивиться на мене. Боже, він не знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.

— Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?

Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.

— Я не хочу жити.

Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.

— Льоню...

— Нас ніхто не любить у цьому житті, — продовжую я. — Ми не гідні любові, Степане.

Нікольський продовжує мовчати.

— Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.

Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться