Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

спрощує до ідіотизму. Хто би міг подумати, що саме я влаштую цей кінець! Я, кому ніколи й на думку не спадало стати ключовою фігурою в історії людства. Але тепер було ясно, що я — я! — затьмарив собою всіх Наполеонів і Бетховенів. Я був як Адам, як Ной. Я був правицею Бога — ось вона. Я подивився на свою долоню: ось шрам від укусу бродячої собаки, ще з дитинства. Ось мозолі від роботи долотом.

Дев’яносто градусів. Чверть планети. Був усе ще ранній світанок. Останній світанок людства... Раптом щось зрушилося в мені, і я заплакав. Я думав, що я жорстокий і що серце моє з криги. Але тепер я плакав: за людством. Тепер я любив усіх тих, кого вбивав. Але зупинитися вже було неможливо. Було зрозуміло, що просто так звичайні люди не винаходять подібної сили апарати в домашніх умовах. Нічим іншим, ніж дивом, це не можна було назвати. Але у дива завжди є джерело. Диво являє Бог. І він один знає мету і сенс.

Сто двадцять градусів. Була тільки п’ята ранку; в Америці вечір. До п’ятої десять все буде скінчено. Чому я відразу не встановив діапазон 360°? Зі світом можна було покінчити за одну мить. Я цього не розумів. Раптом я злякався: мені здалося, що я керуюся своєю власною волею. На секунду мене залишило відчуття, що я цілком правиця Бога і не несу відповідальності. Раптом мої коліна затремтіли від вантажу відповідальності, що впав звідкись на мої плечі. Хтось прошепотів мені: «Ти, ти губиш світ — не Бог. Твоя рука. Ти бачив Бога? Ти чув його пряму і ясну вказівку?»

Але ж ні! Якщо людині ні з того ні з сього дається в руки засіб в одну мить зупинити обмін речовин на всій планеті, то це неспроста. Це не може означати нічого іншого, крім вказівки пустити цей засіб у хід. Бог не став би передавати рішення бути чи не бути світу, на волю звичайної, самолюбивої, примхливої та закомплексованої людини. О ні, ні! Це неможливо. Бог не міг довірити мені, мені одному, цю справу: та і чим я заслужив? Я навіть не священик, не монах. Я не святий. Бог не міг передати мені відповідальність за кінець світу. Та й звідки мені знати, має світ право існувати далі чи ні?

Так я себе заспокоював, та все ж рука моя тремтіла, коли я доводив стрілку до позначки 180°. Сто вісімдесят градусів означало півпланети. Рівно півпланети вже померло: хвиля йде зі швидкістю світла. Я хотів тільки одного: закінчити. Закінчити все якнайшвидше, щоби дізнатися. Про все. Коли справа буде зроблена, Бог з’явиться, не зможе не з’явитися. І нехай навіть осудить, якщо я насправді суперубивця, суперстрахіття. Основне — побачити його, почути його голос. Він не зможе не вийти на контакт зі мною: як вийшов з Адамом і з Ноєм. Тому що я не один із мільярдів, які копошаться (копошилися!) на цій землі. І я навіть не історична постать, тому що я не створюю історію. Я скасовую її!

Усе ще тремтячою рукою я посунув стрілку на 240°. Радіо замовкло: світ вже не кричав, агонізував. Утім, одне я знав точно: ніхто не страждав. Ні людина, ні тварина не встигає відчути біль, коли у неї миттєво зупиняється обмін речовин. Я не мучив нікого. Просто не буде більше радості і сліз на цій землі.

Сівши в кутку, я заплакав знову. Що я роблю? Що здійснюю? Чому Бог не хоче мені допомогти? Що варто йому з’явитися або послати ангела? Що варто, як Авраамові, сказати: «Убий сина, якщо віриш у мене». Та хто ж не повірив би, побачивши явлення. Почувши голос! Чому ж мені Бог не з’являється? Чи, може, він так випробовує мене?

Я вже не міг нічого зупинити — бо не міг повернути вже зробленого. Якщо я зараз зупинюся, не докручу рукоятку до кінця, то можу так і не побачити Бога. Так і не дізнаюся, страшний я грішник чи ні, навіки проклятий чи, навпаки, правиця Божа, богообраний. Людство, яке ще залишилося, знову розмножиться, як після Ноя. І запишуть в анналах про якийсь новий «потоп», «всесвітнє зледеніння» або «космічну катастрофу». Але якщо нікого не залишиться, Богу не буде куди подітися. Після кінця настає початок. Вічний початок і повернення до джерела. Коли вже нічого немає, залишається Бог.

І я різко, не в змозі більше страждати і чекати, крутонув ручку діапазону: 360°! І різко кинув важіль потужності вниз до крайньої позначки. Будинок мій затремтів, загудів, антена над ним пішла різко вгору. Пробач, світе! Пробачте всі!

Ранок був прохолодний, травневий. Я весь тремтів — зробивши свою справу. У будинку залишилася купа металу — вимкнений генератор хвиль. Вони не дістали мене, бо я знаходився під антеною. Я був живий — останній. Остання людина, остання жива істота в цьому світі. Ну ж бо. Я стояв на порозі, напівголий, і чекав Бога. Ну ж бо, з’являйся. Ти не можеш не з’явитися після того, як немає більше твого творіння. Немає життя. Ти не можеш не явитися людині, яка скасувала те, що ти сотворив. Останній людині. Явися!

У відповідь я почув лише шум листя та падіння краплі ранкової роси. І ще пливли хмари, білі хмари по небу, яке починало голубіти, беззвучно, розповідаючи про вічність. Так це і є твоя відповідь?!

Тільки не це. Тільки не безмовність.

Мої босі ноги пішли по росі, вглиб саду. Саду, засіяного неживими пташками. Вітер був, і листя ще шуміло. Листя, які завтра опаде, по всій планеті.

Господи, явися!

Пташка, яка замерзла на льоту