Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Що далі я входив у темну й вогку чорноту, яка тхнула потом і тваринними випарами, що далі я віддалявся від трапеції світла, якою вхід відрізав сонце і яка лежала перед входом на брудній долівці, то менше сумнівів я мав стосовно свого першого враження: Сутін — тварина! Я чиркнув сірником, пошукав якоїсь лампи чи свічки, яка б змусила відступити цю зловісну темряву…

У тремтливому світлі я побачив два стоси, що стояли на соломі, якою була вкрита притоптана глиняна долівка. В одному стосі стояли натягнені на підрамники полотна різного розміру, їхній передній бік, повернений до стіни, був, очевидно, замальований. Інший стос — то була безладна купа зішкрябаних або ще неторкнутих полотен, в які, мабуть, цей дикун загортався для сну. У цьому музеї, що був немов з моторошного сну, я один за одним порозвертав підрамники першого стосу і став свідком мозкових звивин, інстинкт запліднення яких перевертає з ніг на голову всі правила мистецтва. Як я маю описати словами цей витік насильства, немов загусла кров, що бухнула з сонної артерії жертовного бика для помазання братів у зброї бога Мітри…

А ті полотна, які я, щоб краще роздивитися, виніс на денне світло, що не заходило далі порога, були важкі від матерії, що її він з люттю на них розповсюдив…

З хвилини на хвилину міг з'явитися Сутін, а я будь-що хотів уникнути зустрічі з ним; незважаючи на побоювання, я продовжував розкопки, вражений брутальністю цього малярства, а одночасно захоплений нескаламученою грубою силою, що навіть змогла мені на мить нашептати, ніби я зміг би збагнути її…

Я вийшов з тієї гидкої печери, кинув ще останній погляд на те зелене щось, зелені кипариси, викручені вітром, зелені кулі кущів, які закрутило в зеленому від бурі небі, вкритому хмарами, різко освітленому блискавицями. Я відчув полегшення, коли знову вибрався на білий світ, побачив усе ті ж кипариси, що тепер так спокійно стояли обабіч дороги. Поки я вертався додому, мене супроводжувала лякаюча візія тієї ж природи, візія, яка заступала цей тихий вечірній краєвид, який Сутін віддав стихіям, що повністю вивільняли його… Візії з печери затьмарювали прегарну дійсність у цьому казковому південному містечку…

Я повернув за живопліт і раптом побачив на віддалі буквально тридцяти метрів Сутіна. Він стояв до мене спиною і мочився під дерево. Я беззвучно ступив за живопліт… Сутін, насвистуючи, застібнув штани і повернувся іти в моєму напрямку. Ще трішки, і він уже міг би мене побачити, проте несподівано він зупинився, схопився обома руками за живота, скрутився, немов розламався на дві частини… і протяжно застогнав. Мене охопив жах, і я, не обертаючись, утік звідти.

Хто той божевільний, що намалював ці картини, вигукують клієнти Леопольда Зборовського в його вітальні на вулиці Жозефа Бара, а на вулиці Міроменіль у Поля Гійома, верховного божка, що нагромаджував африканську скульптуру, ситуація була така ж. Потенційні покупці тікають на вулицю, щоб порятуватися від невидимого неба, яке, падаючи, може розчавити їх. П’яний Модільяні вигукує: «У мене перед очима все танцює, неначе Сутіновий пейзаж». Художник ще чує це. І перестає лякатися.

З невеликого двору готелю Ґаретта в Сере здіймається чорний дим. Він знову спалив десятки картин. Він просто змушений прибрати їх зі світу. А ненависть зостанеться, він розшукуватиме торговців, у яких зберігаються його роботи, викуповуватиме свої роботи, намальовані в Сере, щоб, викупивши, розпороти їх ножем. Він продає нову роботу лише з умовою: за неї йому роздобудуть дві роботи з Сере, щоб він міг їх знищити. Бідні Піренеї!

А тепер він лежить у покійницькому бусі, ще раз їде в паризькі Піренеї, минає краєвиди, які полюють один на одного, зазирають крізь щілини і задні шибки, змагаючись з його картинами. Морфін допомагає очам помандрувати крізь чорну бляху і вийти на здичавілі ландшафти. Вони втискаються під його заплющені повіки. Зараз день чи ніч? Це Париж чи Піренеї? Він цього вже не знає. Знищені роботи з Сере біжать поряд з покійницьким бусом, наздоганяючи його, бажаючи помститися за те, що він понищив їх ножем і ножицями, вишуковуючи їх, де тільки міг. У катафалку їде месія Морфін. А ще — попіл картин із Сере.

Була собі окупована країна, яка вдавала, ніби окупована лише наполовину. Південь називався тепер ВІЛЬНОЮ ЗОНОЮ, або ще інакше ЗОНОЮ NONO, а окупована північ була ЗОНОЮ О. Демаркаційну лінію між О і NONO можна було, добре знаючись на місцевості й маючи помічників втечі, вночі все ж перейти. Проте німецькі ОГОЛОШЕННЯ і ЛИСТІВКИ З ПРИПИСАМИ кружляли там у французькому повітрі, їх охороняв орел з розпростертими крилами і з розколеним хрестом у кігтях. На всіх папірцях ішлося про драконячі кари за нелегальний перехід цієї лінії.

У червні 1940 року газета публікує перебіг цієї двічі вигнутої лінії. Сутін веде нігтем, під який так набилося решток фарб, що їх неможливо уже відчистити, уздовж лінії, яка тягнеться двома верблюжими горбами через країну, від гір Юра до Піренеїв, від Швейцарії до іспанського кордону. Унизу — Віші з його указами, заклики Петена до колаборації з окупантами. На благо Франції.

Хана Орлофф, сусідка, перестріває його на вулиці. Швидше за все, саме осінь 1940, і зустріч відбувається неподалік вілли Сера, де вони мешкали, після перемир’я і набуття чинності поділу країни на дві частини. Вона запитує:

Хаїме, чому не їдеш на південь, у вільну