Рафал Земкевич - Спляча красуня

розчарувань, зазнати багато принижень і кривд. Але тепер Кольцов знав, де корінь всіх бід. І знав, на що варто витратити останні роки свого змарнованого, як він вважав, життя.

Їх було варто витратити на помсту.

Майор Кольцов не був дріб’язковим. Життя в нього не дуже вдалося, але що ж – буває. Інші не мали й того, що він. Не за цим він шкодував, і не за це прагнув помсти.

Майор Кольцов не міг пробачити того, що зробили з його Родіной. З великою, гордою Росією. З найвеличнішим народом, який тільки носила Земля, і водночас народом, який досі спав, як Ілля Муромець, і дозволяв бити себе і принижувати кожному, хто тільки бажав.

Кольцов, як всі росіяни, любив Вітчизну і гордився нею, але цю гордість незмінно псувала гіркота, що його народ пережив стільки підлості й зрад. Росіяни винайшли струм, і літак, і парову машину, вони перші полетіли в космос, вони перші повернули русла рік – але сьогодні ніхто вже цього не пам’ятав. Це вони, принесли стільки жертв, щоб цивілізувати пів Азії, і Кавказ, і Центральну Європу – і ніхто їм за це не подякував. Великі винаходи покрали, цивілізаційне диво згубили бандити… Кольцов добре пам’ятав, що та біда, яку він знав з дитинства і яку бачив навколо себе зараз, прийшла не просто так, а з самопожертви. Наскільки далеко він сягав пам’яттю в минуле, все: машини, кури, цукор, черевики, а навіть канфєти – все йшло до Польщі, на Кубу, чи в Анголу, з братською допомогою. А тепер ці гади, ці паразити, які стільки добра зазнали від Матушкі Расії, раз за разом кусали її, розбещували молодь і корумпували керівників.

Завжди, коли Кольцов думав про цю жахливу несправедливість, яка випала на долю його народу, його охоплювала холодна, гостра, немов лезо, ненависть. Він ненавидів українців, які за подаровану цивілізацію відплатили Росії тим, що продалися чужинцям. Ненавидів поляків, які невблаганно вдиралися на цю землю своїми фірмами, спілками й капіталами, ненавидів людєй с Запада, чванливих і зухвалих, які немов робили ласку приїжджаючи сюди, щоб привезти скляне намисто, як якимось дикунам. А найбільше за всіх він ненавидів єврєєв, які за цим всім стояли. Ненавидів їх за те, що вони влаштували більшовицький переворот, щоб за німецькі гроші ввергнути Росію в криваву громадянську війну, і за те, що потім вони продалися зрадникам і демократам, щоб згубити справу великого Сталіна.

Кольцов не дбав про гроші. Кольцов не належав до тих, хто прагнув видряпатися якомога вище, якомога ближче до верхівки піраміди. Кольцов воював з цілим світом. Лішнєв знав про це і саме тому довірив майору цю місію, впевнений, що той зробить все, що в його силах, щоб належно її виконати.

Тут він не помилився. Тому саме зараз, в ту мить, коли Кузєв і Шлаф дивилися початкові титри прямого ефіру з конвою фонду, а люди з обох конвоїв жартували й бухали, майор міркував, як скоригувати початковий план.

Згідно з початковим планом, операція мала пройти в Чортовому Віражі. Це місце, тридцять кілометрів за Параховкою, де колись давно, довгий відрізок траси було знищено. Вціліла тільки одна смуга, яка місцями звужувалася на ширину коліс вантажівки. Там потрібно проїжджати вервечкою, повільно, то з одного, то з другого боку. Це давало непогану можливість заблокувати конвой. Але мало теж свої вади, головною з яких був інтенсивний рух.

Коли вони затрималися в Боярці, Кольцов отримав дзвінок через супутниковий телефон. Їхня людина в конвої повідомила про місце нічного привалу і час, коли вони планували завтра вирушити в дорогу. Він наполягав, щоб змінити початковий план. Лішнєв, після довгих роздумів, підтримав його вимогу. Кольцов уважно придивлявся до карти. Це мало сенс. Можна було заблокувати конвой на паркінгу, але при одній умові. Замість того, щоб розмістити гармату на Висоті 657, що панувала над Чортовим Віражем, встановити її на Висоті 323, що панувала над паркінгом. По прямій лінії між ними було всього лиш кільканадцять кілометрів. Та проблемою була не відстань. Проблемою був блокпост розташований на цьому пагорбі.

Напасти на цей блокпост, означало оголосити війну Миротворчим Силам. Ну і хай – Кольцова це не тривожило. Папахену краще знати, він володів загальною ситуацією. Йому, Кольцову, потрібно тільки кілька десятків секунд, поки Дельвей не розмістить ладунки на фургоні. Потім вони вже нічого з ним не вдіють.

Боярка не лежала докладно на трасі, до неї вів кількакілометровий з’їзд. З другого боку, за містом, він перетворювався в польову дорогу. Цією дорогою можна було під’їхати під 323 з іншого боку. Звичайно, з гори буде видно машину, що стоїть біля дороги. Якщо там на пагорбі хлопці насторожі, якщо людям Кольцова не вдасться непомітно підійти…

Він замислився.

Залишалася ще одна можливість. Здобути конвой штурмом, прямо з вантажівок. Це на крайній випадок. Але штурм, виконаний швидко і несподівано, теж може увінчатися успіхом.

Це мало сенс. Так, при долі везіння, план міг спрацювати.

Кольцов виліз з машини й стоячи на підніжці, жестом руки закликав підвладних, які крутилися поблизу. Якусь мить зачекав.

-- Хлопці, -- оголосив, коли нарешті навколо нього зібралися люди. – Мені потрібно кілька добровольців.

*

Перхат сидів на висушеній сонцем траві, спершись спиною на гнилий стовбур давно зрубаного дерева. Час від часу він закидав голову назад так, що впирався потилицею об слизький від наростів стовбур і дивився на всіяне зірками небо. Сидів так нерухомо певний час, а тоді опускав голову, підносив до рота пляшку і потягував з неї дрібний ковток теплої горілки. Тримав його якомога довше на язику, ковтаючи тільки тоді, коли його до цього змушував надмір слини у подразненому роті. Навіть в цю мить, бухаючи й вдивляючись у зоряне небо, він не переставав бути собою – відповідальним керівником каравану, який про все дбає. Перхат потребував випити, розпачливо потребував тієї миті очищення, яку давав алкоголь, але з іншого боку він чудово пам’ятав, що завтра вони повинні вирушити відразу після ранкового ефіру, що він в жодному випадку не може собі дозволити на будь-які симптоми похмілля. Тому він сьорбав горілку дрібнесенькими