Єва Гата - Сюрпризи долі

— Ніде, сам.

— А чому ви не співаєте?

— Зі співом у мене гірші справи, я не маю голосу.

— Я не вмію так грати, як ви, знаю лише декілька акордів.

— А ви співаєте?

— Так, — сором’язливо опустила очі Олена.

— Тоді я хочу вас послухати, — наполягав Жан.

— Жартуєте, я вже сто років не співала і не грала.

— А на сто перший почнете, я уважно вас слухаю.

Олена взяла в руки гітару, їй пригадалися старі романси, які полюбляла колись давно виконувати в колі друзів. На диво, цього вечора вона була «в голосі», а це буває не завжди, особливо коли хочеться справити враження.

— Ви мене взяли за душу, — не зводячи очей з Олени, промовив Жан.

— Мені здавалося, що я все забула, виявляється, це не так.

— Навіщо ви так жорстоко поводитеся зі собою? Як можна так себе не любити?

— Мені завжди навіювали мою недолугість і непричетність до мистецтва.

— Це неправда, колись ви так не думали.

— Воно мені стало не потрібним, я ж не маю перед ким виступати.

— У мене є ідея! — захоплено підхопився Жан. — Ви завтра співатимете перед гостями в ресторані.

— Що ви, навіщо їм мій спів?

— Навіть і не думайте, ліпше виберіть репертуар, а ми зараз разом потренуємося.

Олена запропонувала кілька мелодій. Жан уважно прослухав кожну.

— Як на мене, я б вибрав перші дві й останню, а ви як уважаєте?

— Маєте рацію, вони і мені більше до вподоби.

— Так, вибір зроблено, тепер час іти спати, завтра продовжимо нашу розмову, — підсумував Жан.

Олена навшпиньки зайшла у спальню, тихо роздяглася і лягла. Її переповнювали незрозумілі почуття. Цей день, без сумніву, був знаменним. Що він приніс нового? Бажання жити і творити шедевр, а може, ще щось? Вона наче стояла перед зачиненими дверима, які ось-ось розкриються, а там, за ними, чекає щось прекрасне і бажане.

Гості збиралися на восьму вечора. Олена виглядала розкішно. Її облягала довга чорна сукня з глибоким декольте, яке увиразнювало жіночі принади. Георгій і Жан одягли смокінги з метеликами. Вона почувалася справжньою королевою поруч з двома принцами. Душа підказувала, що вечір буде особливим і приготував багато сюрпризів.

— Ти змінилася до невпізнання, — привітав її Олесь.

— Дякую, уродини мого чоловіка для мене є найважливішим святом.

Пролунали тости, потім почалися танці. Олена знала — Жан запросить її на перший танець. Вона не дивилася у його бік, але відчувала його погляд кожною клітиною.

Так і є, він поволі підвівся і підійшов до неї.

— Ти не відмовиш мені у танці? — тихо промовив Жан.

— Я на тебе чекала, — бездонною синню відповіли її очі.

Щось надзвичайне, вони злилися у єдине ціле. Час зупинився. Музика грала, але вона її не чула, лише його стан — кремезний і ніжний. І ще запах. Олена не могла збагнути, що це: парфуми чи магічний запах його тіла — тонкий і звабливий. Вона шалено бажала цього чоловіка. Тіло здригалося від дотику його рук. І раптом — поцілунок у шию, такий простий, але скільки в ньому ніжності!

— Маленька моя, ти найчарівніша на цьому прийнятті, я не можу відірвати від тебе очей, — шепотів їй Жан на вушко, ти як Сонце і Місяць, які чарують нас своєю красою і дарують магічне світло.

— Що ти робиш? Я розчиняюся в тобі, — відповіла, поринаючи у солодке забуття.

Музика закінчилася, але вони не зрушили з місця.

— Нам треба повертатися, бо усі дивляться у наш бік, — вивів з забуття Жан.

Танці продовжувалися, але того дивного трепету, який пізнала, притулившись до його грудей, забути вже не могла. Олена знала, що тепер без нього не зможе існувати, а це «маленька» не йшло з голови, її найпотаємніша мрія — бути маленькою дівчинкою, яку охороняє могутній лицар. Жан, тільки він зможе напоїти божественним нектаром, якого ніколи не пила. Лише б ще один-однісінький раз притулитися ближче до його тіла і більше ніколи не відпускати.

Щастя впало так зненацька, чому ж воно таке недовговічне? Його неодмінно треба зберегти, але як? Вечірка закінчувалася. І тут Жан оголосив, що найчарівніша жінка цього вечора виконає декілька романсів, звідкілясь узяв гітару і галантно вручив королеві балу. В Олени від хвилювання почали дрижати руки, але зібралася і таки виконала декілька творів. Аплодували всі, навіть Жорж, який уже добряче підпив і мав добрий гумор.

— А на завершення нашого вечора вип’ємо цей келих за наше талановите подружжя, — проголосив останній тост Жан.

— А він нічого, — прошепотіла Олені на вухо Марина.

— Ти про кого? — здригнулася.

— Ну, ну, треба бути сліпим, щоб не зауважити, як цей французик на тебе дивиться.

Олена промовчала, але слова подруги були їй приємними, зрештою, вона і сама знала, що подобається Жанові, а може, навіть і більше.

Вони втрійко поверталися додому у таксі, переповненому подарунками і квітами. Олена з Жаном сиділи на задньому сидінні у повному мовчанні. Авто рушило в напрямі до їхнього дому. Раптом його рука стиснула її руку. От якби ця дорога ніколи не закінчувалася!

Щастя тривало. Втомлений Георгій відразу пішов спати, а вони залишилися на кухні самі.

— Давай, вип’ємо ще шампанського, — запропонував Жан.

— З приємністю, але ще треба увімкнути нашу музику.

— Яку ти бажаєш?

— Яка тобі найбільше подобається, я хочу