Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

їх десятою дорогою. Відразу примітив сумирну коняку, що скубла припорошений спориш. Конячка паслась і тоді, коли хлопчик застеляв її прогнуту спину вовняним чапраком, кріпив ременями сідло (дві подушки, набиті оленячою вовною), підтягував підпругу. Він такою мірою осмілів, що сам надів на коняку вуздечку. Тварина не смикала головою і не виривалась. Атож малий міливо викараскався на її спину. І звідти, з висоти, гордовито дивився на хлопчаків, яких молоді коні не слухались і скидали з себе, хотіли вкусити.

Неповнолітні вершники щільним кільцем обступили ватажка. Настрій у хлоп’ят піднесений. Вони рвалися в похід, прагнула бойових сутичок і подвигів. Скіл, що вдавав сердитого дядька, супив червонясті брови та капризно кривив губи. Це виглядало дуже кумедно. Мишко стримував себе, щоб вголос не засміятися. Він обернувся, шукаючи поглядом однодумців. Ненароком помітив, що обличчя старших хлопців розмальовані. Поспішаючи на війну, вони, звичайно, нанесли прості, примітивні малюнки. Так, рот і очі обвели білою глиною, а щоки і лоб розмалювали жовтою вохрою і сажею. Проте виглядали хлопці не то що неперевершено, а страхітливо. Кожен, хто зустріне на своєму шляху такого вояку, тікатиме від нього, як від тигра, що вибрів з очерету.

Мишко заздрив розмальованим. Хоча іншим він не виділявся з гурту. На ньому подібні штанці й сорочка, бо пошиті з самотканої тканини. Подібна шапочка-ковпак — повстяна, гостроверха, з лопатями, що прикривали плечі та шию. У нього схожий сагайдак і стріли. За плечима подібний невеликий лук. Правда, у нього нема торби з харчем і турсука з водою, що хлопці старанно приладнали до сідел. Нема й аеродинамічного щита, що надійно прикриває спину від ворожих стріл. Але він обійдеться без одного, другого і третього. Важливо, що він їде на війну, як справжній мужчина. О, він ще покаже Персові, де раки зимують! Ой покаже! Знатиме його!

Нарешті очікувана хвилина наступила. Скіл підняв руку, прохаючи тиші. Хлопчисько, що виконував роль окличника, дзвінким голосом прокричав:

— Увага і покора!

Стримуючи коня, що шарпнувся, Скіл баском виголосив:

— Безстрашні воїни! Наш мобільний загін хай стане згуртованою вовчою зграєю. Як вовки, що не знають втоми, коли переслідують здобич, так і ми готові йти до повної перемоги.

— Готові! Готові! Готові! — дружно скандували хлопчики і розмахували кулачками.

— Браття воїни! Слухайте, мене, свого ватажка. Слухайте і пам’ятайте. Старші товариші дали нам дуже відповідальне завдання. Ми повинні відвести Перса у Гетську пустиню, в безводні місця. Вирушаємо назустріч ворогові. З нами бог Арей. Слава Арею!

— Слава Арею! А-гу-гу! А-гу-гу! — протяжно й погрозливо кричали «браття воїни».

— Безстрашні воїни! Віднині вигук «А-гу-гу!» стане нашим бойовим кличем.

— А-гу-гу! А-гу-гу! — моторошно вили «безстрашні воїни» навзнак згоди.

Ватажок загону розвернув коня і першим поскакав у відкритий Степ. За ним скакали парубійки. Замикали загін наймолодші. Усі вони переможно, до хрипоти в горлі вили. Старанно наслідували братів своїх — вовків.

ІІ. Дарій наступає
Глава перша
Перси з відстані

Патріотичний вогонь, що бурхав у грудях Мишка, спонукував діяти рішуче. Хлопчик натягував повід, стискував коліньми роздуте черево коняки і завзято розмахував хлистом. Коняка іржала, мотала головою і прудко бігла.

Час від часу мобільний загін з’їжджав у видолинок, порослий осокою, очеретом і вербняком. Тоді горластий окличник сповіщав про зупинку. Перепочивши, вовченята вистрибували на коней і рушали далі. І так тривало аж доти, доки найбільш далекозорий хлопчик не скрикнув: «Ой, лишенько, перси!»

Вовченята миттєво вискочили на високу могилу, яку минали. Їм відкрився далекий горизонт, лівий край якого був щільно затягнутий пилом.

Озвався окличник, який у поході перетворився на тінь ватажка:

— Увага і покора!

Скіл баском розпорядився:

— Перси ще далеко. Почекаємо їх у кручі. Хай коні перепочинуть. І пам’ятайте: зненацька з’явимося перед ворогом. Галасуємо і випускаємо у їхній бік стріли. Коли перси мобілізуються й підуть у наступ, то вдаємо, що злякалися. За моїм сигналом, щоб прикрилися наплічними щитами, розвернулись і почали відступати. Нехай Перс доганяє. Затямили?

— Скіле, ми сміливі. Ми готові вступити в бій, — запевняли ватажка парубійки, в яких пушок висіявся над верхньою губою.

— Ніякого бою! Персів стільки, як очерету в болоті, а нас жменька. З сильним ворогом не воюють. І лише тоді, коли Перса знесилимо, тоді покажемо, на що ми здатні. Запам’ятали мої настанови?

— Запам’ятали, — голосно відповіли молодші і неголосно — старші.

Стишена ватага з’їхали крутим схилом у зелену вибалку. Внизу дзюркотів струмочок. Хлопчики зіскакували з коней. Підводили тварин до струмка, напували, потім прив’язували до стовбурів низькорослих дерев. Вовченята пили з долонь воду, вмивалися.

Мишко з сумом дивився на свою коняку. Запалі боки тварини то піднімалися, то опускались. А шерсть на ній побіліла від солоного поту. Біля засмученого Мишка виріс Скіл. Сиві очі викотилися з орбіт і палахкотіли вогнем. Тонкі губи по-зміїному ворушились. І те, і те не віщувало нічого доброго.

— Недоумок! Якого ти коня ти взяв? Це виїжджена шкапа! — надсадно кричав.

Мишко мало не плакав. Він і без підказки дотумкав, що тварина стара, а тому вибилася з сил.

Скіл плюнув під ноги. Закинув голову до неба і з серцем вигукнув:

— О, Папаю, чому допустив, щоб мамій зашився серед вовків.

Верховний скіфський бог мовчав. Можливо, не розчув просьбу булькатого ватажка, ба густі зарості поглинали голоси і закривала небо.

Вартовий, що чатував над кручею, свистом дав знати про кінець перепочинку. Вовченята спішно відв’язували коней. Тягли їх за собою, дерлися крутими схилами наверх кручі. Потім, прикриті гущавиною, вивчали ворога, що нестримно наближався.

Колони величезного