Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

як вогонь, що, зігріваючи, обпалює! Як пристрасть, як ревнощі, як спонука до борні, завдяки якій вони з напівзвірів стануть істинними людьми: чоловіком і чарівною жінкою!

Я все дужче й дужче рвалася до них, зі свого Саду, осяяного Отчим вогнем, до їхнього малого вогнища, їхньої смертної челяді, до тих нечисленних звірів, яких вони впокорили не Божим, а своїм словом. І водночас боялася зустрічі з ними — істотами, які ціною життя вічного пізнали щось таке, чого не знаю я, й можливо, так змудріли, що я вже не зможу перевершити їх.

Якось мене повело до яблуні, з якої Єва зірвала заборонений плід. Там було лише декілька дрібних, зелених яблучок. Вуж, що, згорнувшись, дрімав під деревом, сказав мені, що їх не варто їсти, бо вони вже не мають чудодійної сили, і я повернулася в свою печеру, подумки дякуючи Отцеві за те, що Він уберіг мене від спокуси.

Проте моє поривання до грішників не прочахло, а навпаки, стало нестерпним. І однієї ночі, коли мої звірі поснули, я покрадьки вийшла з печери й побігла до брами, яку з часу нашої з Адамом з’яви в Саду охороняв ангел з вогненним мечем. Я хотіла попрохати його, щоб він випустив мене на одненьку мить — перебачитися з Адамом і Євою. Але ангела там не було! І брами також! Я озирнулася на Сад і побачила над ним, завжди теплим, погідним, велетенську чорну хмару, з якої випорскували блискавиці, й збагнула, що на землі нема раю. І ніколи вже не буде…»

Задзвонив телефон у передпокої і на столі. Євгенія знехотя урвала читання, підняла слухавку. Знову Адась.

— Серденько, у нас є шампанське?

Голос бадьорий, щоб не сказати бадьористий.

— Ні, лише коньяк і горілка, — відказала Євгенія.

— Я куплю. Яке тобі більше посмакує, «Артемівське» чи «Кримське»?

«Чому він аж так клопочеться? Мабуть, друг — крупна шишка», — подумала Євгенія і, заледве стримуючи роздратування, викликане чудною писаниною, відповіла:

— Мені однаково. Я питиму горілку.

— З пончиками? — розсміявся Адась, але якось натужно, не так, як завжди.

— А чом би й ні? — сухо відгукнулася Євгенія, аж тепер згадавши про вчинене тісто.

— Як знаєш! А ми хочемо шампанського, — безтурботно промовив Адась. — Будемо десь за годину. Цілую.

«Чому я нервуюся? — поклавши слухавку, подумала Євгенія. — Ну, прийде якийсь — і піде… Написала щось там якась там… Не Адасеві, ні! Адась, можливо, й стрибав час від часу в гречку, проте тут же вихоплювався з неї. Він не зміг би дурити мене впродовж п’яти років. Тому що, попри все, йому було добре зі мною. Було й буде. Жодна Ліліт не зможе зруйнувати наш шлюб, бо ми з ним, як одна душа».

Підійшла до канапи, взяла останній аркуш: читати — не читати. З одного боку, кортіло дізнатися, як зустріла біблейська пара неочікувану гостю, а з другого… Треба приготувати пончики, причепуритися, потелефонувати Андріяні, що композиція не вдалася і узгодити з нею задум іншої… А дочитати можна й пізніше, після того, як Адась скаже, кому це писано…

Пропікши поглядом останню слово: «Цілую», поклала аркуш на стіл. Підмалювала в прихожій вуста, причесала волосся. Потелефонувала Андріяні, але та не відгукнулася (в неділю вона зазвичай вимикає телефон). Перенесла всі квіти й рамку в свою майстерню, вийняла з комірки варення з пелюсток руж і почала виформовувати пончики, поспівуючи улюблену пісню Адася «Не всі тії та й сади цвітуть, що весною розвиваються…» й позираючи на клени за вікном. Сонце сховалося за хмару, й вони якось ураз пригасли, небо посіріло-побуріло, так наче в раї, що на небі, також закінчилося літо й запала осінь.

«Треба завтра купити нову парасольку, бо от-от почнуться дощі — смутні, затяжні, а у старій погнулися спиці», — подумала Євгенія і, вийнявши найбільшу каструлю, налила в неї майже до половини олії, додавши до неї смальцю. Як тільки жир забулькав, вкинула в нього з десяток пончиків… І тут тричі теленькнув дзвінок. Адась! Серце Євгенії, впокорене піснею і звичною роботою, відповіло на його безтурботне «телень» гулким, набатним бамканням.

«Господи! — подумала вона. — А що як той лист писаний йому? Що я маю чинити, якщо він признається?» Зняла тремтячими руками фартух, остудила їх водою з-під крана і почовгалася до дверей, як на страту…

Адась увійшов першим, з шампанським і крупним, чубатим ананасом у руках.

— А ось і ми, Женчику! Приймай гостю!

— Добридень, Євочко! — привіталася, визираючи з-за його спини, Андріяна, і, перекрочивши поріг, простягла їй трійко червоних тюльпанів, напіврозпуклих, з Адасевої теплиці.

«Невже Адась забув, що я ненавиджу тюльпани з того часу, як їх кидали й кидали на стежку, якою несли нашого хлопчика в дубовій, завеликій для нього труні, а я топтала їх і топтала, голосячи на весь світ?» — подумала Євгенія, і замість того, щоб узяти квіти, зачудовано глипнула на Адася: «Як ти міг забути?». А він, замість того, щоб сказати «Вибач!», білозубо заусміхався їй:

— Це твоя улюблениця забажала пончиків до шампану!

«Забув! Забув!», — подумала Євгенія, і не відповівши на привітання Андріяни, не взявши квітів, потяглася на кухню. Але прибулих, схоже, це не дуже збентежило. Адась подав гості тапочки, допоміг зняти плащ. Сам роздягнувся. А Євгенія підійшла до плити й задивилася на пончики, що вже трохи зарум’янилися, погойдуючись в золотистому вирі.

«Гарні. Хвилина-друга, й можна виймати, — подумала Євгенія. — Але навіщо? Можна спалити останній аркуш, не читаючи. Це вона писала йому. «Давній друг», «серденько»… Це їй, «щирій», талановитій, енергійній запраглося шампанського, пончиків і… Адася…»

«Назвав «дияволицею». Після п’яти років вірного кохання»… Дядько хворів чотири роки тому. Ярчика замучили чотири роки тому. Я доглядала дядька. він кохався з нею, а хлопець зостався сам-один… Як завжди… У нього була лише я. Лише я ходила з ним на мультики, в театри, в Гідропарк. Лише я бавилася з ним, читала йому казки, розповідала віршики, учила плавати, кататися на велосипеді й скейті. А батечкові було ніколи. Батечко заробляв гроші… для себе