Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

шаленого з люті, а може, вже й божевільного капітана, метлялась на хвилях, гучно рипучи, а троє чоловіків зі смертю в очах, з ножами в руках — віденець рясно заюшений кров’ю з надстреленого вуха, а північанин — з рани на щоці, й кухар, що саме вискочив з камбуза, озброєний багнетом та кочергою, — сторожко нахилившись уперед, помалу сунули на Франту й Петра, широко розставляючи ноги й коливаючи тулубом, наче мавпи, щоб урівноважити безладне хитання палуби.

Петр надіявся, що капітан не має більше пістолів і, поки матроси спроможні битись, не зважиться вистрелити з другого й позбутись останнього набою.

— Обійди поза щоглою і впорай кока! — крикнув він Франті крізь рев бурі. — Я звалю цих двох!

— Ні кроку, бо стріляю! — загримів капітан на Франту, що одним стрибком кинувся вперед, щоб сховатися за компасною рубкою й звідти другим стрибком дістатись до задньої щогли. А Петр, скориставшися з того, що капітан обернувся, пожбурив у нього вистрелений пістоль і влучив йому в праву скроню.

Капітан упав і, не відпускаючи стерна, крутонув його безвладною вагою свого тіла. Наслідок був негайний і жахливий. «Дульсінея», збита з курсу, так сильно вдарилась бортом у хвилю, що правий фальшборт з тріском проломився, — ч вода ринула на палубу, мов стіна, повалена рукою велетня, зірвала камбуз, жбурнула його на стінку кормової надбудови й пробила її, ніби паперову. А «Дульсінея», за своєю небезпечною звичкою, задерла носа догори. Падаючи назад, вона закрутилась на місці, наче собака, що ловить блоху на власному хвості; потім, корячись тільки примхам вітру, стрімголов кинулась у пекло роз’ярілого моря. В ту мить її палуба вже була як виметена: всіх, живих і мертвих, праведних і неправедних, змило в море, наче сміття, що на нього служниця вихлюпнула цебро води. Судно з обома щоглами, скрученими в штопор, тріпотячи клаптями вітрил, ще часинку танцювало, мов п’яний ведмідь, злітаючи вгору й падаючи в прірви, аж поки одна з них поглинула його. Гарній, але верткій «Дульсінеї Тобоській» настав кінець.

Ну, а коли настав кінець «Дульсінеї», то міг настати кінець і Петрові Куканю з Куканя; він міг Потонути в хвилях Іонічного моря, і можна було б задовільно скінчити довгу історію його пригод. Адже такі люди, як він, не вмирають у ліжку, а Петр на своєму віку вже пройшов крізь стільки смертельних небезпек, що було б цілком логічно, якби з однієї йому не пощастило вислизнути і він зник у морських глибинах. Це кінець чистий, достойний, гідний героя, що так довго перемагав підступи людей злої волі, аж поки був переможений розбурханою стихією; одне слово, як уже сказано, кінець задовільний.

Та хоч ми двічі в одному абзаці вжили цього слова, це ще не означає, що воно тут доречне. Що ж задовільного в смерті такої молодої людини, наділеної поспіль чудовими якостями і так сповненої життєвих сил, що всього кілька днів тому, як ми вже згадували, вона почувала себе титаном, на чиїх-плечах лежить уся майбутня доля людського роду?

А якщо її передчасна смерть не така вже задовільна, як здавалось нам спочатку, то що ж у ній логічного? Колись давно, тої ночі, коли Петр народився, біля його колиски стояли три парки — дві білі й одна чорна, і та чорна — звичайно ж, неприязна — зловтішно всміхнулась на дари, що ними наділили Петра її добросерді, простодушні сестри. «Таким ти будеш, Петре Куканю, дух вільний і гордий, і ніяка зозуля тобі лиха не накукає», — отак дослівно сказала одна з білих сестер, Лахесіс, а чорна, Атропос, нічого не додала, тільки заявила, що теж підписується, а це означало, що вона передбачала в своїй розумній і жорстокій голові: незвичайні якості Петрової вдачі колись його прикро підведуть. Та коли Петра змило з палуби в розбурхане море, це не мало нічого спільного з його вдачею, і коли він раніш якнайневчасніше розкрив перед капітаном Ванделааром свою тотожність із пашею Абдуллою, чим розпалив ниці пристрасті в моряках і знадив їх до бунту, то вчинив так зовсім не через надмірну правдивість, а завдяки єдиній ваді своєї вдачі — певній язикатості та схильності до хвальби. Отже, неможливу ситуацію, що виникла на «Дульсінеї», спричинили не Петрові чесноти, а його єдина вада. Тому, якби Петр потонув у морі, підступність жорстокої парки виявилась би марною, а це суперечить внутрішній правді нашої розповіді, отож такий кінець його життя не був би ні задовільний, ні логічний.

А поки ми так розмірковуємо — о, його вже знову видно, він виринув з хвиль, що кидають, шарпають, теліпають ним, і ковтають його, і знов виригають, мов тріску, та де, мов щось жалюгідніше й безсиліше за тріску, бо тріска, легша за воду, не може потонути, а він може. Він б’ється за кожен ковток повітря, хапає його, коли виринає з кипучих вод, і в міру усвідомлення, що ця боротьба марна, сили його швидко вичерпуються; та коли він уже починає провалюватись у небуття, його руки, що несвідомо, конвульсивними змахами шукають за що б ухопитися, хоч би за оту соломинку з прислів’я, натрапляють на щось слизьке й тверде: може, колоду, може, дошку, байдуже що, головне — що це не спінена вода, — і він чіпляється за ту дошку чи колоду так жадібно й міцно, як ще зроду ні за що не чіплявся.

Виявилося, що то купа розтрощених брусів та дощок — рештки камбузу, зірваного першим натиском хвиль, що вдерлись на палубу «Дульсінеї». Петрові пощастило вихопитись на той дивовижний пліт, що держався купи тільки завдяки милосердю господньому, як бувало казав патер Жозеф, і поводився так, наче дикий кінь, який намагається скинути вершника. Чіпляючись за нього руками й ногами, Петр пробув на ньому кілька виснажливих годин, у яких кожна секунда могла стати для нього останньою. Надвечір море вляглось, а коли після холоднющої ночі без сну настав ранок, небо було наче виметене, без жодної хмаринки, і вода спокійна, оживлена лиш маленькими грайливими хвильками.

На тих рештках камбузу Петр прожив повних три дні й чималу частину четвертого, спочатку рятуючись від убивчої спраги та палючого сонця лиш тим, що час від часу спускався в воду, а тоді знов вилазив на пліт і відпочивав, поки