Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
То справді був той самий добропорядний, солідний купецький корабель «Венеція», на який так прагнув потрапити сердешний Франта Ажзавтрадома, потім змитий хвилею в море. І ось на його палубу й витягли Петра, що вже ледве дихав. Міцна, чиста, утримувана в бездоганному порядку, оповита пахощами ванілі, кориці та інших прянощів, що їх возила в своїх бокатих трюмах, «Венеція» борознила моря й океани під прапором Венеціанської республіки. Та насправді вона не мала з містом Венецією нічого спільного. То був — як і її назва — тільки зовнішній атрибут для підтримання репутації солідності й добропорядності. Від кіля до клотиків вона належала заповзятливому сицилійцеві на ім’я Еміліо Морзеллі, що походив зі славного роду сицилійських бандитів, чоловікові ще молодому, але багатому на розмаїтий і небуденний життєвий досвід..
Коли йому вийшло шістнадцять років, родинна рада сім’ї Морзеллі послала його до Флоренції, щоб вивчився там на кардинала, бо Еміліо не тільки був наймолодшим і найздібнішим паростком клану, але мав одну рису, що могла б йому заважати в бандитському ремеслі. Він був, як кажуть між бандитами, marcato, тобто позначений: його смагляву юнацьку вроду псувала велика чорна бородавка на лівій щоці, через яку його дуже легко було примітити, запам’ятати й упізнати. Мавши бистрий і сприйнятливий розум, він досяг чудових успіхів у навчанні, але так багатонадійно започатковану кар’єру перервало несподіване нещастя: в сімнадцять з половиною років Еміліо не погодився зі своїм професором, славетним ученим, у одному тонкому богословському питанні. Йшлося про тлумачення неясного місця в творі святого Бонавентури «Itinerarium mentis ad Deum»[1], де говориться, що людська думка може споглядати бога ut per speculum et ut in speculo, тобто як дзеркалом чи як у дзеркалі. Еміліо вважав, що це все нісенітниця, бо дзеркалом споглядати не можна; ми бачимо щось у дзеркалі, а не дзеркалом; а щоб споглядати бога в дзеркалі, треба самому бути богом, бо дзеркала ми вживаємо, щоб побачити власне обличчя. Замість спростувати заперечення переконливим аргументом, професор уліпив учневі карцер за зухвальство, а Еміліо спалахнув гнівом і вбив його, проваливши йому голову свічником.
Родина після цього зреклась його, бо він тільки змарнував кошти, витрачені на науку; юний Морзеллі втік від грізної руки закону на море і, прослуживши десять років на одному венеціанському — справді венеціанському — судні, вислужився з юнги до капітана. Самовіддано служачи інтересам мореплавної спілки, якій належав корабель, він не забував і про свою кишеню і в несповна двадцять вісім років повернувся до рідного гірського села Джарратані на Сицилії людиною шановною й багатою.
Його приклад так надихнув кількох близьких родичів, — кузенів та небожів, — що їм закортіло теж вирватись із нужденної Сицилії, гнобленої іспанцями, і податися в світ під проводом Еміліо. Тоді родинна рада Морзеллі — взявши до уваги, по-перше, що Еміліо, провалившись як студент, тим ліпше показав себе як мореплавець, а по-друге, що клан розплодився аж надміру, отож не зашкодить, коли дехто з молодших подасться дихнути повітрям далеких морів і трохи обтесатися — постановила позичити Еміліо грошей на купівлю власного судна під умовою, що він дасть на тому судні добру службу всім охочим до пригод молодим родичам. Отож судно «Венеція», що його Еміліо купив, новісіньке, у венеціанській корабельні, стало ніби морською філією сицилійського клану Морзеллі; не лише його капітан і власник був Морзеллі, а й помічник, якому Еміліо дав чин лейтенанта, і перший та другий стерничі, тесля, боцман та один з дев’яти простих матросів — Акілле, молодий здоровило, що до того два роки прожив, мов цькований звір, у лісах, бо ненароком убив жандарма і тим настроїв проти себе не тільки весь жандармський корпус, а й родинний клан забитого. Еміліо взяв на своє судно — як рахівника і комірника — навіть невдаху-небожа Бенвенуто, вправного писаря, що колись служив у нотаріальній конторі в Катанії, бо, кульгавий на обидві ноги, не годився для ліпшого діла, але мусив покинути службу й утікати, шкутильгаючи, обвинувачений у підроблянні підписів на векселях та заповітах. І всі оті Морзеллі, опріч Бенвенуто, як один рославі, дужі, моторні, крикливі, смагляві, кучеряві, жили одною родиною, немов частини одного тіла, ревно дбаючи про честь, славу і незаплямовану чистоту свого імені, безмежно віддані своєму капітанові та старшому родичеві й ладні відкрутити голову кожному, хто скаже про нього криве слово, хоч би й заслужене, тож коли Еміліо часом попускав віжки своєму темпераментові чи захланності, ніхто з родичів того не бачив і не чув, а решта екіпажу, чужі, поводились так само.
Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна чаклунка», після закриття браузера.