Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, — відказав Петр. — Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій — правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.

Те, що мені згадались саме вони, є для мене мірилом глибини мого падіння, бо що ти не кажи, а стоїцизм — це забавка для невдах.

(Франта й на думці не мав щось сказати, бо вже спав.)

А далі все закрутилося колесом.

Пополудні, як звичайно, юнга Беппо приніс Петрові та Франті до каюти їжу, яка після відплиття з Родосу була що день то скупіша; цього разу — трохи юшки з риби, по тоненькій скибочці веронської ковбаси і по сухарю. Беппо, звичайно прудкий наче вуж, того дня, видно, мучився від морської хвороби, бо личко мав землисте, губи сині, під очима жовті плями, насилу тягав ноги.

Петр, що любив жвавого підлітка-італійця, спитав, що з ним, і Беппо, стримуючи сльози, відповів жалісно:

— Живіт болить і дуже мені зле, пане. Ви краще не їжте цієї юшки. Бо я у вас обох висьорбав половину, і мені зразу стало недобре.

І впав навколішки.

— Ой, я більше не можу! — кричав він і молотив по підлозі кулаками. — Я більше не можу!

Франта ступив до нього й щосили надушив йому на живіт, щоб викликати блювоту, та Беппо тільки тихо застогнав, двічі-тричі судомно тіпнув плечима й упав, знерухомівши.

— Кінець, — сказав Франта. — Це отрута для щурів, знайоме діло.

Петр підвівся.

— Так, отрута для щурів, — мовив він. — І мені вона знайома, я ж сам був щуроловом. І коли я вже не права рука султана, то знову став, ким був: щуроловом. Я втратив Лейлу, що її кохав, утратив султана, що його любив, і мені лишилось одне.

— І що ж воно? — спитав Франта.

— Огида й ненависть до щурів, — відповів Петр. І заходився набивати пістолі. — Озбройся й ти, треба постріляти їх усіх, — сказав він. — Смерті цього хлопця я їм не подарую. їх зосталося всього троє, а в нас чотири пістолі, тож один раз можеш схибити.

— Або ти, — зауважив Франта.

— Я ніколи не схиблю, — запевнив Петр.

— Але як же ми попливемо далі без команди? — спитав Франта.

— Краще без команди, ніж з такими падлюками, — відповів Петр. — Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?

Франта підтвердив, і Петр — один пістоль за поясом, другий у руці — підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.

— О! — вигукнув капітан у голосіння вітру та стогін щогл і рей, коли Петр підступив до нього й поклав на палубу мертвого Беппо.

— Еге ж, «о!» — це єдине, що тут можна сказати! — ревнув Петр і вихопив із-за пояса другого пістоля. — Цей хлопець помер, бо з’їв трохи юшки, яку ніс нам на обід. Отож я задля порядку заявляю вам, капітане, що мій терпець урвався і я зроблю єдине, що мені лишається.

І, піднявши обидва пістолі, націлився на моряків, завислих серед снастей. У ту ж мить капітан Ванделаар виловив із глибин свого цератяного плаща старезний пістоль і, тримаючи стернове колесо одною лівою рукою, вистрелив у Петра, коли той саме натискав на гачки. І напевне вбив би його, але карколомний життєвий шлях розвинув у Петрі якесь шосте чуття, гострий нюх на несподівані небезпеки, вміння бачити далеко вперед і водночас краєчком ока зазирати за ріг. Він відсмикнув голову назад, і капітанова куля тільки гаряче свиснула в нього біля чола. Можна сказати, Петр народився в ту мить удруге, але не тільки він, а й обидва кровожерні негідники на щоглі, бо той самий швидкий рух, що ним Петр урятував своє життя, звів нінащо і його постріли: віденцю тільки зачепило вухо, а північанина черкнуло по лівій щоці.

Тоді розлючений Франта, щоб скарати капітана за зраду, націлився в нього й спустив курок. Але замість пострілу почулось тільки клацання; Франта спробував вистрелити з другого пістоля — знов те саме. А Ванделаар уже виловив зі свого плаща ще один пістоль і загорлав своїм капітанським голосом, перекриваючи-скигління вітру й рипіння снастей:

— Усі сюди, я вам наказую! Замордуйте обох, відріжте Кюканові голову, та й назад до Стамбула! Годі вже панькатись із цими двома недоумками, я з вами, хлопці! Покваптеся, нас зосталося четверо, кожному припаде по чверті мільйона. Нумо, поки цього гниляка вода за борт не змила! Вбийте його, пройдисвіта, хай хоч раз у житті на щось путнє здасться!

Отакий був, як змалювати не кваплячись, перебіг подій, що відбулись усі за одну мить, на грані двох різко відмінних часів — минулого й майбутнього. В.минулому часі капітан Ванделаар був чесний чоловік, а до майбутнього вступав уже піратом; Петр із Франтою, в минулому часі господарі становища, в новому часі, що наставав для них, були по суті пропащі. «Дульсінея», кермована лівою рукою