Софі Періно - Дочка Медічі

Невер. Безперечно, вони надзвичайні жінки, і я не можу дурити себе думками, що я одна з них. Хіба що якби я була королевою. Мати обіцяла мені, що я буду нею, ще до того, як Франція уклала мир. Я маю довіряти їй, маю виявляти терпіння.

Поруч зі мною брат переминається з ноги на ногу. Він ніколи не виявляє терпіння. Якщо Генріх чогось хоче, він нахабно це вимагає, до нестями дратуючи матір.

— Не можу дочекатися, коли закінчиться піст,— мурмотить він.— Мій шлунок уже не витримує цього болю. Він хоче бенкетувати, а не поститися. Ходімо подивимось на подарунок, який місто піднесло Карлу.

— Ви ж бачили його учора.

— Але ж ви не бачили, а він розкішний.

У розумінні мого брата «розкішний подарунок» означає опудало невідомого мені звіра. Схожий на саламандру, тільки значно більший за розміром, із квадратною мордою та жахливими іклами.

— Це подарунок одного з чоловіків, який супроводжував адмірала Коліньї,— Генріх ігнорує застережливий погляд одного зі швейцарців з охорони й, простягнувши палець, постукує по морді звіра.— Торкніться шкіри.

Я не зважаю на цей заклик.

— Він не виглядає цінним,— зауважую я.— Пан де Л’Оспіталь, мабуть, буде розчарованим.

Л’Оспіталь має отримати перший подарунок: поза сумнівом, його вшанували на знак подяки за те, що він підтримав матір, нещодавно оголосивши короля повнолітнім.

— Чи ви при розумі? Це набагато краще за якусь там золоту статуетку. На місці Карла я не віддав би такий подарунок Л’Оспіталю, а залюбки перекупив би його.

— Я вчинив би так само,— голос за моєю спиною дещо налякав мене.

Генріх повертається.

— Кузене,— з ентузіазмом вітається він. Упізнавши принца Наваррського, я аж ніяк не поділяю цих почуттів.

— Я волів би вирушити до Нового світу з Коліньї. Або принаймні подивився б, як дикуни беруть участь у церемонії,— мовить кузен.

— Не переймайтесь,— відповідає Генріх.— Незабаром нас розважатимуть англійці. Англійського посла Трокмортона випустили з в’язниці для підписання угоди. Гадаю, мені доведеться пильнувати за вами, кузене. Хіба Трокмортона заарештували не за змову з гугенотами проти корони?

Принц Наваррський знизує плечима.

— Я ніколи й ні з ким не був у змові, й краще подивився б на дикунів або на сатирів, які їхали верхи на цапах під час учорашньої процесії, ніж спостерігати, як дипломати підписують якісь папірці.

Нарешті я згодна з кузеном бодай в одному питанні. Щоправда, це не має значення. Королівська свита надто велика, тож ми рідко спілкуємося.

— А на кого з них волієте подивитися ви? — запитує принц Наваррський так, наче йому вкрай важливо це з’ясувати.

— Ні на кого з них. Я хочу подивитися на новонароджену дитину герцогині Лотаринзької, надзвичайно схожу на її величність.

— Жінки! Хіба їх зрозумієш? — не чекаючи відповіді, він біжить геть — певно, у пошуках дикунів.

— Представники міської ради Ліону знають, як справити враження, Карл сидить на коні, роздивляючись розкішний човен, який чекає на нього. Чекає на нас. Звісно, не на всіх, лише на тих, кого мати з братом обрали супроводжувати його величність дорогою від міста Шалон-сюр-Сон до Ліона. Усі інші мають скористатися тими ж засобами пересування, що й раніше: коні, вози, карети, а дехто взагалі піде пішки. Мені кортить швидше потрапити на човен. Піднімаючись на борт, я бачу принца Наваррського серед тих, хто чекає своєї черги. Що ж, родина є родина, розмірковую я. Зауважую, що молодий герцог де Гіз і його мати теж подорожують із королем. На відміну від мого кузена, герцог — гарний, бездоганно вбраний юнак. Він завжди почувається на своєму місці й у будь-якій ситуації добре володіє собою. І він справді привабливий — майже не поступається вродою моєму братові Генріху. Погляд його милості на мить зустрічається з моїм, і я почуваюсь так, немов метелики в животі пурхають. Цікаво, що він про мене думає. Здається, нічого, адже його погляд швидко ковзає повз мене. Розчарована, я вирішую, що він просто підраховує тих, кого король відзначив запрошенням скласти йому компанію.

— Ходімо, пані,— герцогиня де Невер звертається до мене з Шарлоттою.— Може, нам краще сісти, перш ніж займуть найвіддаленіші від її величності місця?

Жарт її милості сміливий, але дуже точний. Наймолодші та найвідважніші фрейліни матері зазвичай намагаються триматися якнайдалі від неї, прагнучи свободи й менш суворого нагляду.

Ми прямуємо слідом за герцогинею, яка жваво крокує палубою, але потім ненадовго зупиняється і повертає в інший бік. Я бачу сестру її милості, принцесу де Порсіан, яка йде в напрямку, обраному нами спершу.

— Ви не бажаєте сісти біля сестри? — запитує Шарлотта.

— У жодному разі. Хіба ви не помітили, що її супроводжує принц де Порсіан? Маю сумніви, що навіть вона довго терпітиме його товариство.

— Тому що він гугенот? — запитую я.

— Тому що він страшенно нудний,— усміхаючись, відповідає герцогиня.— Я знаю, його величність бажає, аби ми любили протестантів. Скільки промов він сказав дорогою, закликаючи людей дотримуватися його мирного едикту? Безліч. Але я не думаю, що порушу його декрет лише тому, що уникаю спілкування з моїм зятем.

Ми з Шарлоттою схвально сміємося. Відверто кажучи, я вважаю, що бути протестантом — серйозніший гріх, ніж бути нудним, але я ніколи не промовлю це вголос, оскільки хочу, аби мої манери здавалися вишуканими. Вочевидь, набожність тут не в моді, тому я намагаюсь приховувати свою.

Ми вмощуємось на сидіннях біля мадемуазель де Суссі.

— Пані, якими скандальними новинами бажаєте поділитися? — запитує герцогиня, коли всі ми зручно сидимо.— Розповідайте. Я