Світлана Дремлюк - На кленовім мості

пам’яті оті рядки з моєї улюбленої поеми Павла Тичини «Похорон друга»: «Ти славно вік одробив...»

Я спробувала щось сказати тепле, хороше, щось заперечити, але, очевидно, не зуміла... Петро Якович мовчки вклонився, посміхнувся якось загадково і пішов собі...

...Того жовтневого дня розгулялося бабине літо. Сонечко пригрівало ласкаво, голублячи пізнім осіннім теплом. На чистому плесі ставка з’явилося кілька човнів. Рибалки помахом руки, а то й вигуками звично вітали один одного.

Через деякий час той, що був зі своїм човном найближче, звернув увагу, що Гришка не видно. Почекав, ще раз глянув: ні, не сидить старий учитель у човні! Взяв весла і підгріб ближче. Учитель лежав непорушно, без ознак життя. Хвиля тихенько погойдувала човен серед води, шелестіли очерети, низько хилили віти верби, неначе віддаючи йому останню шану.

«І вишите моє життя на ньому...»

Канали людської пам’яті наскільки глибокі й звивисті, що, мабуть, жодному новочасному технічному пристроєві не вдасться прочитати до кінця все те, що пишеться й карбується там роками, ховаючись у глибинах, тонучи, як у воді.

Дитяча пам’ять ще більш надійна й глибока, чого ми, дорослі, інколи й недооцінюємо. В ній ховається так багато цікавого, значущого, що люди і не усвідомлюють цього упродовж багатьох і багатьох років життя. І вже потім, з часом, коли навчишся бачити далі й розуміти глибше, виринає в пам’яті якась згадка, подія чи зустріч і починає хвилювати тебе, проймає серце щемом або просто будить спогади й роздуми...

Було мені тоді дев’ять чи десять років, пам’ятаю, що навчалась ще в початкових класах і потоваришувала з однокласницею, яку звали Фросинка. Власне, я спочатку й увагу на неї звернула саме через ім’я — нечасто так називали дівчаток в моєму селищі.

Вона була висока, худенька, дуже серйозна й небалакуча, але вчилася гарно, як і я, любила чигати. Інколи ми разом ходили до бібліотеки, а по дорозі розмовляли. Фросинка кілька разів заходила до мене додому по книжки, але ненадовго, бо їй не дозволяли затримуватись. А жила вона далеченько від мене.

Одного разу влітку я вирішила занести їй нову книжку, про що ми домовилися раніше. Фросинка розказала, як знайти їхню хату. Та я її відразу впізнала: велика, гарна, дах критий оцинкованим залізом, що на ті часи вже було свідченням достатку. Власне, у дворі було дві хати: стара, де, як сказала Фросинка, жили дід з бабою, й нова, де жив син (батько Фросинки) з сім’єю та його менша незаміжня сестра. Як я зрозуміла, порядки в сім’ї були аж надто строгі й встановлювались вони в основному бабою Настею.

Гуляти в хаті і водити туди подруг не дозволяли — тільки в дворі. Того дня вдома нікого не було, і подруга все ж завела мене в хату. Не приховуючи зацікавленості, я стала роздивлятись.

Кімнат було аж чотири, всі високі, просторі. В кухні, попід самою стелею, були полиці, на яких виставили старовинні тарілки, тарелі й миски. Мабуть, ними ніколи й не користувалися, бо Фросинка сказала, що то ще від прабаби лишилося. В «чистій» кімнаті були старі ікони, фотографії на стінах, а лавки дбайливо застелені барвистими домотканими ряднами й доріжками — усе аж око вбирало. Такі ж добротні яскраві покриття на лежанці й дерев’яних ліжках в іншій кімнаті. Було чисто й холодно, аж моторошно, через відсутність сонця — його світло майже не пробивалося через щільну тінь дерев, які обступали хату. Сутінки ховались по кутках, і здавалося, що в хаті зачаїлось щось таємниче й недобре.

Я вже хотіла виходити, але випадково мій погляд упав на стіни кімнати. Я мимоволі підійшла ближче до напіввідчинених дверей. Захопило дух: таких рушників я ще ніколи не бачила. Вишиті вони були не просто гарно, а досконало. Хміль, виноградні грона, зозулі на калинових гілках, рожі й півні — усе в чорно-червоній барві. Очей не можна було відірвати від тієї дивовижної краси!

Я стояла й дивилась, забувши, що треба йти. І раптом побачила щось зовсім інакше, навіть дивне. Це був рушник, вишитий лише чорними нитками: узор з виноградного листя, а впродовж — ще один, але якийсь дрібний, невиразний. Підійшла ближче, а то не узор, а літери, вишиті щільненько так, в рядок. Стала читати: «Ростив мене батько як високу тополю». — було написано на лівому полотнищі, а на правому — «та віддала мати у тяжку неволю».

— Що це? — запитала я.

— А то моєї покійної тітки Марійки, батькової сестри, останній рушник, — відповіла Фросинка.

— А чого ти кажеш «останній». Чому я про неї не чула?

— Та і я не дуже що знаю, але мама якось розказувала, що баба Настя силою віддала Марійку заміж у заможну сім’ю: Марійка була найстаршою в родині. Дід Андріян був проти, але нічого не міг вдіяти. Знаєш, яка наша баба... Це майже всі рушники Марійчині, а отой, чорний, вона вишивала перед весіллям...

— А що з нею трапилося, Фросинко?

— Кажу ж, що не дуже що знаю. Не говорять про це у нас. Начебто Марійка й року не прожила після одруження. Пішла взимку до ополонки сорочки полоскати, застудилась, а невдовзі й померла...

Дід після смерті Марійки знайшов рушника і сам повісив його у кімнаті. А баба Настя сюди майже й не заходить.

Сонячний промінь пробився крізь щільну завісу листя, ковзнув по підлозі, по стіні, а далі — по рушниках і зупинився на Марійчиному. Мабуть, як і я, відчув чорну гіркоту, сховану в квітках і маленьких літерах.

Небо життя мого
(автобіографічні нариси)

Моїй дочці Лесі — з любов’ю