Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

колись, ще тоді, як жив батько діда, там справді була кузня». Єлень розповідав, як у сімнадцять років він сам став до парового молота¦- батько привчав його до роботи; а потім вибухла війна, прийшли німці. Вони сказали, що сілезці – не поляки, й забрали його до вермахту в танкову частину. «…То я й подумав, хай йому чорт, покажу ж я вам, хто такі сілезці, та як тільки ми прибули на фронт…»

Може, тому, що вже зовсім стемніло і Не видно було срібної нашивки на погоні, а чи тому, що час від часу, коли їхній співрозмовник затягувався, вони бачили його спокійне обличчя, Янек теж посміливішав. Розповів про ту вуличку в Гданську, недалеко від Довгого Ринку, на якій вони жили, пояснив, куди ходив: до школи, куди удвох з матір'ю проводжали батька, коли він наприкінці серпня ішов до війська. А тоді коротко, щоб на очі не встигли навернутися сльози, розказав, як під руїнами спаленого будинку загинула мати, як на грузовику виїхав із Гданська, а потім мандрував усе далі й далі на схід. Спочатку поїхав до тітки у Львів, а тоді зустрічні солдати сказали, що десь поблизу був один поручик Кос, і хлопець вирішив власноруч розшукувати батька, ось так і дістався мало не до самого Тихого океану. Може, то й був батько, а може, хто інший з таким самим прізвищем, але Янек його не знайшов. Голодний і босий, він натрапив на Старого, тобто на мисливця, якого звали Юхим Семенович. І там залишився, бо далі вже ніде було шукати.

– А ти знаєш, де батько воював?

– Аякже, знаю, недалеко від нашого дому – на Вестерплятте. Там німці взяли наших солдатів у полон, але казали, що вони втекли.

– На Вестернлятте… – повторив генерал. – Ти був там коли-небудь?

– Був. Разом з мамою. Через три дні після того, як прийшла повістка. Тато був учителем, але до школи більше не пішов, взяв тільки мундир у портфель і попрощався. А шарф забув. Стояла вже осінь, от ми з мамою й занесли йому.

– А ти пам'ятаєш, як було на Вестернлятте?

– Пам'ятаю, хоч це було й давно. Там стояв будинок з червоної цегли. Звичайний будинок з вікнами, одноповерховий, тільки посередині було два поверхи, а внизу був бетонний мур і металева заслона. Батько вийшов до нас, привітався, а тоді ми через лісок пішли за огорожу з колючого дроту, перейшли залізничні колії і опинилися біля моря, де були вже тільки піщані горби, порослі кущами, та мол – довгий поміст з маяком на мисі.

Янек замовк; здалося хлопцеві, що він і досі бачить блакить і сонце тамтого дня. Заплющив очі, щоб якнайдовше бачити спогад, але в цю мить Єлень поцікавився:

– А в Пешинській Сілезії, в Бескидах, ви були, пане генерал?

– Не був. Я взагалі в Польщі не був, але буду. Разом з вами. – Замислився на мить, а потім запитав: – А як там вечеря?

– О боже! – вигукнув Єлень.

Вони обидва зірвались на ноги, вхопили відра, наповнені консервами, кинулися до кухні.

Картопля вже довардавалась, вони ополоником розтовкли її, перемішуючи з м'ясом.

– Ще хвилина, і було б пізно.

– Дайте покуштувати… Нічого, смачно. Тепер вигребіть жар. Ну от. Говорячи про Польщу, не можна забувати й про картоплю. Тим більше тоді, коли кухар сидить на гауптвахті.

Янек хотів запитати, що, власне, сталося з кухарем і що з ним буде, але не встиг. Генерал пішов собі, а хорунжий Зенек, який послав їх сьогодні на кухню, вів од землянок групу новачків по двоє в ряд.

Єлень побіг до шафи й повернувся з засвіченою лампою. При її світлі було видно, як незграбно, тримаючи в руках новенькі темно-зелені казанки, вони шикуються в одну шеренгу.

– Вечеря готова? Ну то видавайте.

Янек стояв з ополоником на приступці кухні; першою підійшла Ліда. Хлопець не дуже знав, як треба роздавати їжу, але -зачерпнув зверху, де було більше жиру й м'яса. Поволі перелив у казанок і раптом стурбовано подумав, що в цю мить він схожий на кухаря. Не взагалі на кухаря, а саме на капрала Лободзького, якого посадили на гауптвахту. Бо хоч капрал брав що краще для себе, а Янек для когось, але тут невелика різниця. Вирішив собі взяти менше й саму картоплю. Та не встиг виконати цього благородного наміру, бо Єлень вхопив його за поперек і зсадив на землю.

– Тікай! Що ти задивився, як теля на нові ворота? Ніколи не роздавав їжі?

Він сам став на приступку й, рівномірно набираючи черпаком, почав наповнювати казанки; перший дав Яне-кові, а далі вже як пішло.

Кос одійшов, оглянувся, де б сісти, ї побачив Ліду, що сиділа під деревом. Підступив до неї, і вони їли разом, не розмовляючи. Через якийсь час дівчина відклала ложку й почала гріти свої маленькі пальці об теплий казанок.

– Змерзли руки?

– Трохи змерзли.

– Дай розігрію… – Янек узяв її руки в свої і тер, легко масируючи, як робив минулої зими, коли на полюванні Мура впала в рівчак і треба було розтоплювати намерзлі на лапах льодяні бурульки.

Дівчина вивільнила руки.

– Дякую, вже тепло, але зараз знову змерзнуть.

– То я знов розігрію! – весело сказав Янек.

І нараз пригадав, що Шарик приніс йому з землянки теплі, найтепліші в світі рукавиці з єнотового хутра. Янек витягнув їх із-за пазухи й подарував дівчині.

Розділ VI ТРИ ДЕСЯТКИ

Рано-вранці видали новенькі карабіни з вороновани-ми дулами й гладенькими прикладами, покритими коричневим лаком, крізь який видно було шари-прожилки дерева, з якого виготовили зброю.

– Янеку, ти повинен запам'ятати цей номер. Серед ночі тебе розбудять – ти маєш пам'ятати. Можеш забути, як звати твою дівчину, а цей номер мусиш пам'ятати.

Глянув Єлень на свого молодшого товариша й обірвав, бо згадав, що минуло зо три тижні, як Ліда виїхала з бригади на курси радіотелеграфісток. Від'їжджаючи, обіцяла Янекові писати. Єлень знав, що дівчина не пише – адже він помітив би, коли б принесли листа. Скрізь – під час військових занять, у черзі на кухню, на нарах у землянці – вони були разом од раннього світанку до ночі і з ночі до наступного світанку. Спали, вкриваючись разом двома ковдрами. Тож Єлень знав, шо Ліда не пише, а Янек про неї не забуває і вечорами задумується щораз частіше.

Може, з тиждень чи днів з десять тому їх обмундирували. Солдати пішли до лазні, там здали своє старе цивільне