Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

випадок стережіться таких у дорозі. Вашу торбу з листами, — каже отаман до Галі, - сховайте в сіні аж на дно фури, а самі одбріхуйтесь, мовляв, їдете до батьків. Та, гадаю, ніякого лиха з вами не трапиться і доїдете добре аж до Сербинівців, відкіля, кажуть, уже ходять потяги до Проскурова.

Проводжати нас виходять на Ганок Саранча, господар, а за ними повнотіла господиня виходить наперед, щоб передати Галі клуночок з їжею на дорогу.

— Вйо! — гукнув наш фурман, сіпонув віжками, і дві конячки, збиваючи серед вулиці куряву, бадьоро потягли добре застелену сіном фуру. Позаду мчав верхи парубчина, чимось схожий на того, що ми зустріли вчора, входячи в село.

Попереду, ліньки переставляючи ноги, мукає череда, яку два хлопчиська женуть пастись, вимахують довгими хлудинами й покрикують на корів, підробляючи свої дисканти на баси дорослих. Поскрипують біля колодязів журавлі. Два пси, відробляючи хазяйський хліб, кинулись до нашої фури, але одного оперіщив батогом фурман, а другого почастував нагаем вершник, і пси, скавулячи, відстали від нас.

Літо в розповні. На небі ані хмаринки. Ранкове сонце сипле щедро золоте проміння на спокійну, відпочилу за ніч землю, але спеки ще нема. Я милуюсь червоними, рожевими й синіми рожинами, що цвітуть біля білих стін селянських хат; за тинами звисають жовтогарячі голови соняшників; у садках між зеленим листям світять достиглими боками яблука — скрізь гармонія кольорів, супокою і миру. Важко повірити, що тут недавно пронеслась буря повстання, прогриміла теперішня страшна війна, яка не знає ні полонених, ні милосердя, ні жалю…

Не хочеться думати, що ця гармонія супокою й миру — ілюзія. На Що вже миролюбні й лагідні ластівки, а й ті весь час полюють на комах; у блакитній високості застиг на мить шуліка перед тим, як кинутись униз і схопити курчатко, що одбилось від квочки; десь у норі спочиває зараз лисиця, котра не могла б заснути, не поласувавши закривавленим, ще теплим м’ясом живого створіння. Тільки звірі не чіпають звірів своєї породи, і ворон воронові ока не виклює, тоді як люди…

Фурман трапився нам неговіркий, мовчить, Галя теж занурилась У свої думки, вершник позаду завернув у якомусь сільці на бічну вуличку й зник, а мене заколисує розмірений біг добре нагодованих конячок, і хоч фуру інколи трусить на вибоїнах шляху, та недоспаний уночі сон долає мене, я витягуюсь на свіжому сіні й засипаю.

Я прокинувся від легкого поштовху в бік і ледь чутного: «Увага!» Підвівся на фурі, протер очі, глянув наперед, і в грудях мені захололо. Попереду, біля шляху, стояв віз, покритий брезентом, а коло нього душ з вісім військових без зброї. Напевно, одна з тих більшовицьких розтрощених груп, що пробиваються на схід до своїх. Он далі видно і яр, з якого ця група вийшла. Нам нема як розминутися з нею, і — будь-що-будь — фура наближається до військових. Галя сидить на тому боці, де стоять невідомі люди. Вона трохи зблідла, але зовні спокійна. З групи відокремлюється низенький вояка, схожий на єврея, і піднесеною рукою дає нам знак спинитись. От і вскочили в біду, — думаю я. Стільки проїхали щасливо і — на ж тобі наостанку!..

— Хто, куди й чого? — питає низенький вояка і пильно вдивляється в нас.

— Студенти, їдемо на вакації до батьків на село, — відповідає Галя, але низенький допитується, в яке саме село та які саме є ближчі села до нашого. Галя називає, але низенький ловить її на якійсь помилці (видно, добре знає місцевість) і суворо каже:

— Брехня! Кажіть правду, куди й чого їдете.

Я з одчаєм дивлюсь на інших вояків, які спокійно спостерігають сцену допиту. У двох із них явно інтелігентні обличчя, а в одного я бачу на грудях френча кругленький значок з написом «Не ридай, а добувай!». Таких значків багато продавалось у Києві за української влади.

— Та що там крутити! — кажу я, перебиваючи Галине бурмотіння.

— Ми — українські студенти, що втекли від більшовиків з Києва.

Галя жахається: чи я не збожеволів, ляпаючи одверто про нас незнайомим людям у військовому? Вона, безперечно, не помітила рятівного маленького значка. Але обличчя низенького враз прояснюється, і він приязно каже:

— Отак треба було б одразу сказати, а не плутати назви сіл, яких ви не знаєте!

До нашої фури підходять інші військові й починають розпитувати про Київ, Вінницю, про становище в тих селах, через які ми проїхали.

Галя вже отямилась, радісно всміхнулась і докладно відповідає на всі запитання.

— Вибачте, а хто ж ви такі? — не втерпів я, щоб не спитати.

— Ми передовий загін української армії, - рекомендується низенький і незабаром пускає нас з миром. Коли фура рушає, він каже на прощання, жартома погрожуючи Галі вказівцем:

— А ви, панно, будьте надалі обережнішою, щоб не спіткала вас доля Жені Кпепачівської…

Розпитувати про долю Жені, яку Галя добре знає, пізно, і Галя сама до себе каже замислено:

— Невже бідна Женя піймалась? Тиждень тому вона мала повернутися з Кам’янця… — І на Галине обличчя лягає тінь смутку.

Сонце вже підіймається до зеніту й починає добряче припікати, коли ми, без усяких пригод і тривог, під’їжджаємо до станції Сербинівці. Це, власне, прифронтова смуга, бо на схід є тільки одна станція Комарівці, за якою точиться вже кілька днів бій за Жмеринку, важливий залізничний, а через те й стратегічний вузол. Відтіля чути артилерійську канонаду, що долинає сюди далеко виразніше, ніж позавчора ранком у Вінниці. Але в самих Сербинівцях тихо, і мало що нагадує про війну. Лиш на колії попихкує невеликий панцирний паротяг з двома запанцированими вагонами, що прибули сюди з-під Жмеринки по боєприпас. Біля паротяга сидить на коні козак у шапці з довгим червоним шликом і розмовляє про щось із літнім машиністом у кашкеті з військовою жовто-блакитною кокардою, котрий висунувся з віконечка паротяга. Зовсім мирна ідилія — вершник на стародавньому коні і вершник новітнього металевого коня, що не боїться ні шаблі, ні кулі. Мирну ідилію доповнює галицький стрілець в австрійському однострої, який сидить без зброї на фурі й поганяє двох конячок кудись від станції в поле.

Коло маленького станційного перону стоїть пасажирський поїзд, складений із хоч і пошарпаних, та все ж пасажирських, а не товарних вагонів. Таки правду сказав Саранча: від Сербинівців уже почався пасажирський рух на захід — до Проскурова, куди нам і треба.

Прощаємося наспіх з мовчазним фурманом, котрий щасливо Довіз нас сюди. Шкода, що нема чим віддячити дядькові, окрім радянських «метеликів», котрі на