Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

class="p">Але я усвідомлюю й те, що іноді події повертають зовсім не туди, куди всі чекають. Якщо таке, не приведи Господи, станеться з нашим сільським господарством, будуть винні не відсутність капіталовкладень, не колгоспний спадок чи митне загородження Євросоюзу. Доведеться сказати собі: ми не пройшли випробування працею. Але такого не станеться. Я вірю в Україну. Давайте зачекаємо ще трохи.

Близькі одна до одної моделі ведення господарства в Україні та Росії, чи не дуже, але схеми шляхів сполучення в наших країнах відрізняються досить наочно — і знову ж таки з історичних причин. Сітка залізничних шляхів основної, серединної частини європейської Росії нагадує павутиння, що розходиться як одинадцять радіальних ниток від «павука» — Москви. На деякій відстані ці нитки, у свою чергу, розгалуджуються, і таким чином загальне число ліній, що сходяться до Москви, досягає, мабуть, двох десятків. Москва — головний російський вузол пересадок. В дорозі з одного московського вокзалу до іншого (а їх не більше й не менше — дев’ять, і є також Київський) у кожний момент, окрім хіба що глибокої ночі, знаходяться десятки тисяч транзитних пасажирів. Так склалося історично. Не думаю, що це ідеальний устрій шляхів сполучення, хоча саме завдяки йому більш як за сто років багато мільйонів людей мали можливість хоч якось побачити головне місто Росії, скласти про нього перше враження (пригадую, що біля кожного вокзалу приїжджих завжди зазивають за три години побувати на екскурсії у Кремлі та по Москві).

Такий устрій транспортної мережі — автодороги прокладені майже так — дуже наочно відображує не тільки географічні та господарські реалії Росії, але й централізаторський характер російської держави, що склався одвіку. Залізниця повторила напрямок державних трактів давніх часів. Московське павутиння плелося ніяк не менше п’ятисот років, після чого (і водночас з нею) двісті, а то й довше, ткали й інше, з центром у Петербурзі. Нарешті, у XX столітті знову був затверджений «москвоцентризм» з відповідними наслідками для транспортного будівництва. Нині московські та петербурзькі промені виявились накладеними один на другий. Будучи протягом третини тисячоліття частиною держави з центром спочатку у Москві, потім у Петербурзі і, нарешті, знову у Москві, Україна знаходилась, на щастя, на достатньому віддаленні від обох столиць. Коли шляхи-промені (Петербург — Вінниця — Кишинів, Москва — Харків — Крим, Москва — Луганськ — Ростов — Кавказ та інші) доходили до її території, вони вже повністю втрачали транзитну байдужість до простору, який перетинали. Їх українські відрізки і сьогодні, після розпаду «спільносоюзного» господарства, повністю відповідають нашій економіці, не стали у ній чужорідним тілом. Окрім мерідіональних, у нас досить розумно прокладені залізниці широтного напрямку.

Стосовно транспорту Київ дуже мало нагадує Москву. Він — головний в Україні вузол пересадок тільки для авіапасажирів, що природно для столиці. А ось залізничних ліній до Києва сходиться лише чотири, тоді як, наприклад, до Харкова — вісім, до Львова — сім. Сама залізнична мережа України — це саме мережа, а не павутиння, що розкинулося від єдиного центру. Мережа досить-таки європейської, на відміну від Росії, конфігурації, хоча й не європейської щільності.

У Російській імперії у Києва не було ніяких столичних функцій, він був просто губернським містом. Він не посідав місця центру малої імперії всередині великої. У радянські часи навіть статус (з 1934 року) столиці союзної республіки не притягнув до нього якісь важливі нові залізничні магістралі просто через те, що більш чи менш головні напрямки на нашій території були освоєні ще до революції. Після неї залізничних шляхів додалося взагалі не так уже й багато. Різкому приросту загального кілометражу сприяло возз’єднання українських земель у 1939 — 1945 роках. Залізнична мережа Галичини виявилася відчутно густішою, ніж на території неньки-України.

Київ загалом не дуже «тисне» на міста України. Він не відтягнув на себе «майже все», як Париж у Франції або Лондон у Англії. Ясна річ, що Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса та Львів не дорівнюють Києву, але сумірні з ним. Україна за своїм устрієм в цьому ближча до Німеччини, Іспанії або Італії.

Україна має найбільший у Європі коефіцієнт транзитності — тобто ми могли б діставати від транзитних перевезень найбільший прибуток на континенті. Україна цю свою перевагу використовує недостатньо. Польща за даним показником посідає друге місце і кожен рік отримує від транзиту більше ніж чотири мільярди доларів. Наша країна розташована так, що через її територію пройшли наземні та повітряні шляхи. Сітка українських шляхів та трубопроводів, що склалася, більше чи менше сприяє цьому. Сьогодні цю мережу використовує не тільки Росія та її економічні партнери. Вона вже сьогодні важлива (і, сподіваюсь, стане ще більш важливою) для всіх інших наших сусідів, а також країн Північної Європи та Прибалтики, з одного боку, і Балкан, Закавказзя, Туреччини і азіатських країн СНД — з іншої. Але Україна повинна боротися за транзит. Будь яка з країн, що використовують транзит сьогодні, може знайти йому альтернативу, навіть Росія. Широтні магістралі ми мусимо доповнювати мерідіональними, враховуючи також міжнародні (наприклад, трасою Одеса — Львів — Варшава — Гданськ), мусимо провести модернізацію тих і інших, повинні побудувати, спільно з румунами, міст через Дунай поблизу від Ізмаїлу — як частину майбутньої кільцевої автостради довкола Чорного та Азовського морів. Нам необхідно будувати нові термінали та трубопроводи, вводити логістичне управління вантажами. Сьогодні лінейна частина газотранспортної системи України — найстаріша у Європі. За даними експертів, час починати реконструкцію 60% довжини всіх труб нафто- і газопроводів.

Стосовно Росії, вона така велика, що обминути її (тобто знайти альтернативні шляхи транзиту, коли не влаштовує російський) досить важко.

Соборна чи федералістська?

Безперечно, мільйонам українців, що сформувалися у Радянському Союзі, незвичне відчуття, що Петербург (який вони знали як Ленінград), Байкал та Волга тепер за кордоном — так само як Ризьке узмор’я, Піцунда, Медео, список можна продовжити, але, я сподіваюсь, тепер вони звернули більше уваги на свою власну країну. І, цілком можливо, зробили для себе приємне відкриття: таку країну любити легше, ніж неосяжну.

Будь-яку країну ми уявляємо собі як єдине ціле, але дуже різні масштаби обзору. Україна — країна іншого масштабу у порівнянні із Росією, розміри України припускають більш близький погляд, закохане роздивляння. Її, не втрачаючи з поля зору окремих частин, легше уявляти собі повністю.

Росія, зрозуміло, теж неоднорідна. До неї входить багато природних регіонів, і завважимо, що найбільші діляться не на «більш дрібні» (стосовно Росії такі вирази просто не підходять), а на менш великі. Далекий Схід поділяється на Чукотку, Камчатку,