Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

щоразу, ледь забачивши Вессла, ця дівка вмить задирала спідницю вище тугих білих еластичних панталонів і з непристойним реготом відпихала його, ніби жартома, своїм могутнім круглим пузом, а коли Вессл, усміхнений, але переляканий, намагався сховатися за спиною Йоссар’яна, обкладала його потоком добірної лайки.

Що там зробив, намагався зробити чи не здолав зробити Вессл за замкнутими дверима в кімнаті малої сестрички Кристієвої кралі, залишилося для всіх цілковитою таємницею. Дівчина не хотіла про це говорити нікому: ані жодній із своїх подруг, навіть Кристієвій кралі, ані самим Кристі та Йоссар’янові. Вессл, може, й розповів би, та Йоссар’ян поклав собі ні про що більше його не питати.

— А хочеш знати, навіщо мені потрібні круглі щоки?

Йоссар’ян сидів, ані пари з вуст.

— Ти пригадуєш, як тоді в Римі та діваха, що так тебе ненавидить, лупила мене туфлею по голові? Хочеш знати, чому?

Важко було навіть собі уявити, чим це він міг її так роздратувати, — адже вона гамселила його по голові хвилин з двадцять. Дивно, як їй не вистачило люті, щоб ухопити Вессла за гомілки, підняти й вибити з нього дух. А це було їй цілком до снаги: дівка була довготелеса й могутня, а Вессл — хирлявий коротун. Виставлені вперед зуби та вирячкуваті очиці якнайкраще пасували до його круглих щік, а на зріст він був менший навіть за того шмаркача Хлюпа, який мешкав у наметі, поставленому де не слід — в адміністративній зоні по той бік залізниці. У цьому наметі щоночі горлав уві сні Голодний Джо.

Адміністративна зона, в якій помилково поставив свого намета Голодний Джо, містилася в самому центрі розташування ескадрильї, поміж ровом, де пролягала залізнична колія, та чорним вибоїстим асфальтовим шосе, що збігало з пагорбів. На шосе завжди можна було підібрати не дуже зугарних, трохи щербатих, але грудастих і завжди усміхнених дівчат і, пообіцявши підвезти їх, тут же з’їхати з дороги і лягти в бур’яні. Йоссар’ян не пропускав жодної такої нагоди, але їх у нього було куди менше, ніж того хотілося Голодному Джо, котрий завжди міг добути джип, але не вмів водити.

Намети нижніх чинів стояли по той бік шосе, поблизу літнього кінотеатру — осередку повсякденної культурної програми для приречених на смерть. Тут з вечора в вечір на складанім екрані стиналися в безглуздих бойових сутичках чиїсь недоладні війська, і в той же самий день тут могла виступити також і чергова трупа армійської Служби організації дозвілля.

Трупи СОД регулярно надсилав до них генерал X. X. Штирхер, котрий на той час уже перевів свою штаб-квартиру до Рима і тепер, власне, не мав іншої можливості дошкулити генералові Бидлу. Генерала Штирхера треба було стерегтися. Це був жвавий, приємний у поведенції, вельми педантичний генерал, він знав, чому дорівнює довжина екватора, і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилося». Одне слово, він був невиправною дубиною, і краще за всіх це розумів генерал Бидл, якого довів до нестями останній циркуляр генерала Штирхера — про те, щоб усі намети на Середземноморському театрі воєнних дій переставили паралельними рядами: так, щоб кожний із них був шанобливо повернений фасадом до могили Джорджа Вашінгтона. Генерал Бидл, командир бойового з’єднання, вважав цей наказ за лайно собаче. Тим більше, що генералові Штирхеру було, чорт забирай, зась до того, як ставити намети в дивізії генерала Бидла! Та між двома воєначальниками розігрався запеклий юридичний диспут, який, завдяки колишньому рядовому першого класу Зелензимові, завершився на користь генерала Бидла. Колишній РПК Зелензим був штабним писарем двадцять сьомої повітряної армії, він поклав край конфлікту тим, що почав кидати всі депеші генерала Штирхера в кошик для сміття: як на його смак, у них було забагато води. Зате погляди генерала Бидла, висловлені менш кучерявим стилем, припали до серця колишньому РПК, і він передавав їх по інстанціях у цілковитій відповідності зі статутом. Таким чином, генерал Бидл переміг «у зв’язку з неявкою противника».

Щоб якось відновити втрачений престиж і взяти реванш, генерал Штирхер почав виряджати значно більше концертних бригад СОД, ніж доти, і доручив полковникові Паршілу, під його особисту відповідальність, забезпечувати належний ентузіазм глядачів.

Але в Йоссар’яновім полку ентузіастів явно бракувало. Зате в Йоссар’яновім полку помічалося збільшення кількості таких рядових, сержантів та офіцерів, які по кілька разів на день з’являлися в канцелярії, в сержанта Трезора, і понуро запитували, чи не прийшов ще наказ відправити їх додому. Всі вони мали на рахунку по п’ятдесят бойових вильотів. Зараз таких цікавих стало значно більше, ніж тоді, коли Йоссар’ян тікав до шпиталю, і жодний так і не дочекався того наказу. Всі хвилювалися й гризли собі нігті, всі мали жалюгідний, неприкаяний вигляд і посувалися боком, наче краби. Вони чекали, поки з Італії, із штабу двадцять сьомої повітряної армії, надійде наказ про відправку до тихої, безпечної домівки, а поки що їм не залишалось нічого іншого, як психувати, гризти нігті й по кілька разів на день понуро плентати до сержанта Трезора й питатися, чи не надійшов наказ про відправку додому.

Вони не приховували своєї нетерплячки, бо з власного гіркого досвіду знали, що полковник Пескарт щохвилини може знову збільшити норму вильотів. Їм зоставалося тільки чекати, от і все, лише Голодний Джо, щоразу, як відлітав нову норму, спромогався заповнити своє дозвілля. По-перше, ночами його мучили кошмари, і він горлав уві сні. По-друге, він бився навкулачки з Хлюповим кошеням і майже завжди виходив переможцем. По-третє, в нього був фотоапарат, і на кожному концерті СОД він сідав у першому ряду й націлював об’єктив під спідницю золотоволосій співачці з величезними грудьми, від яких, здавалося, от-от лусне всіяна блискітками блузка. Щоправда, знімки в нього ніколи не виходили.

Полковник Паршіл — права рука генерала Штирхера, міцний, рум’яний чолов’яга, — до війни працював управляючим різними торговими фірмами і показав себе як спритний, жорсткий, нещадний менеджер. Гіршого управляючого годі й знайти. Полковник Паршіл був такий поганючий управляючий, що став, як то кажуть, дуже бажаним у всьому цивілізованому світі, чи то пак на Уолл-стріті, між Беттрі-парком і Фултон-стрітом. Його навперебій заманювали до себе фірми, які прагнули зазнати збитків заради зниження проценту податків. І справді, коли йшлося про термінове анулювання податкових зобов’язань, надійнішого за нього не було, хоча за послуги свої Паршіл правив дуже дорого, бо не завжди так просто посадити солідне підприємство на мілину. Адже йому доводилося братися до діла, коли справи фірми йшли якнайкраще, і неухильно доводити її до фінансового краху, а забезпечити банкрутство —