Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Облиш, — сказав Йоссар’ян. — Це мене дратує.

— Коли я був малий, — одказав Вессл, — то, бувало, закладу собі за щоки дички — по одній за щоку — і ходжу так цілісінький день.

Йоссар’ян одклав убік речовий мішок, із якого почав був діставати предмети туалету, й підозріливо подивився на Вессла. Так минула хвилина.

— Чому? — нарешті не витримав він.

Вессл переможно хихикнув.

— Бо дички краще, ніж каштани, — пояснив він.

Стоячи навколішках, Вессл працював без упину. Він розкрутив форсунку і розглядав кожну детальку з такою цікавістю і так пильно, мовби за все своє життя не бачив нічого подібного. Потім знову зібрав і знову терпляче розібрав пристрій, ще раз і ще, не виказуючи найменших ознак утоми і наче зовсім не бажаючи скінчити колись цю мороку. Йоссар’ян уважно стежив за кожним його рухом і раптом відчув, що коли той негайно ж не припинить, він його холоднокровно вб’є. Йоссар’ян машинально пошукав очима мисливський ніж, що від дня, як прибув небіжчик, висів на протимоскітній сітці поруч із порожньою небіжчиковою кобурою, звідки Тупермейєр поцупив пістолет.

— Ну, а коли вже не вдавалось добути дичок, — провадив далі Вессл, — тоді, бувало, береш каштани. Вони, бач, не більші за дички, а форма в них навіть краща. Хоча форма тут мало що важить.

— Я питаю, якого дідька ти гуляв з дичками за щоками? — повторив Йоссар’ян. — Ось що я питаю.

— А того, що форма в них краща, ніж у каштанів, — відповів Вессл. — Я ж тобі допіру пояснив.

— Послухай, ти, байстрюче опудало, — незлобиво накинувся на нього Йоссар’ян, — на біса ти взагалі запихав собі за щоки всяку погань?

— А я не запихав собі за щоки всяку погань, — відповів Вессл. — Я запихав за щоки лісові дички. А коли під рукою не було дичок, я запихав каштани. Теж за щоки.

Вессл хихикнув. Йоссар’ян постановив не відповідати і на якийсь час замовк. Вессл терпляче вичікував. У Йоссар’яна терплячки виявилось не менше.

— По одному за кожну щоку, — мовив Вессл.

— Навіщо?

— Що навіщо? — підхопився Вессл.

Йоссар’ян тільки похитав головою, всміхнувся й замовк.

— Сміхота з цією форсункою, — вголос міркував Вессл.

— А що там? — поцікавився Йоссар’ян.

— Бо мені хотілося, щоб у мене були…

Йоссар’ян уже знав, до чого ведеться.

— О господи! Чого тобі хотілося?

— …щоки, як яблука…

— Щоки, як яблука? — перепитав Йоссар’ян.

— Еге ж… Я мріяв мати щоки, як яблука, — сказав Вессл. — Змалку мріяв мати щоки, як яблука. От і вирішив будь-що домогтися свого, і я таки домігся свого — завдяки дичкам. Я клав їх за щоки на цілісінький день. — Він знову хихикнув. — По одній дичці за кожну щоку.

— А на біса тобі потрібні були щоки, як яблука?

— Звідки ти взяв, що мені потрібні були щоки саме як яблука? — мовив Вессл. — Мені потрібні були круглі щоки. Байдуже, якого кольору, аби тільки круглі. От я й ходив із дичками цілісінькі дні, так само як оті навіжені хлопчаки, котрі цілісінькі дні ходять із гумовими бубличками в руках і тиснуть їх, щоб розвинути собі мускули. Ти, мабуть, читав про таких. До речі, я теж був навіжений. Я так само ходив з ранку до вечора з гумовими бубличками в руках.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти ходив з ранку до вечора з гумовими бубличками в руках?

— Бо гумові бублички… — почав був Вессл.

— Кращі за дички?

Вессл мугикнув і похитав головою.

— Я ходив з бубличками, щоб зберегти своє добре ім’я… На той випадок, коли хтось побачить мене з дичками за щоками. Бо, маючи в руках бублички, завжди можна сказати, що ніяких дичок у тебе за щоками немає. І коли мене хто питав, чого я ходжу з дичками за щоками, я розтуляв кулаки й показував, що ходжу з гумовими бубличками, а не якимись там дичками, — і в руках, а не за щоками. Отака, бач, історія. Та, по правді, я й досі не знаю, чи вдалося мені кого обдурити. З людьми не так легко порозумітися, коли в тебе по дичці за кожною щокою…

Йоссар’ян подумав, що з Весслом і зараз порозумітися не так легко — хто зна, чи, розмовляючи з тобою, він не показує язика з-поміж своїх круглих, як яблучка, щік?

Тут Йоссар’ян вирішив не промовляти більше ні слова. Все одно то марна справа. Знаючи Вессла, він розумів, що даремно було б домагатись від нього пояснень, навіщо йому знадобилися круглі щоки. З таким самим успіхом у Вессла можна було питати, чому його гамселила туфлею по голові та шльондра.

Діло було в Римі, в тісному холі борделя, біля відчинених дверей кімнати, де жила мала сестричка Кристієвої кралі. Тілиста, дебела дівуля з довгими патлами і з мереживним плетивом жилок у тих місцях на смаглявім тілі, де шкіра найтонша, виригала соромітні лайки і з вереском підстрибувала босоніж мало не до стелі, аби якнайдужче і якнайдошкульніше вцілити в Весслову маківку тонким, гострим підбором своєї туфельки. Обоє були, в чому їх мати народила, і зчинили такий гвалт, що всі збіглися до холу подивитися, що діється, стали парами у дверях своїх покоїв — усі теж голяка, за винятком хіба що старої баби в кофті й у фартусі, яка весь час щось невдоволено кудкудакала собі під ніс, та хтивого, звироднілого дідугана, який раз у раз заходився веселим реготком, смакуючи всю пригоду з якоюсь поганською, але зверхньою радістю.

Дівка верещала, а Вессл вторував їй хихотінням, а діставши підбором по голові, хихотів іще дужче, і вона від того шаленіла ще більше, підскакувала ще вище, щоб іще дужче молоснути його в тім’я; її казково пишні груди маяли в повітрі, як корогви на вітрі, а могутні сідниці і стегна гойдалися туди й сюди: атрибут казкового достатку.

Дівиця репетувала, а Вессл хихотів, аж урешті вона переможно вереснула востаннє, бо їй вдався блискучий удар: із соковитим хрускотом підбор пробив йому скроню, і Вессл ураз перестав хихотіти. Невдовзі його винесли на ношах і повезли до шпиталю з діркою в голові, правда, неглибокою, і легким струсом мозку. Тож і вибув він із бойових лав лиш на якихось дванадцять днів.

І ніхто навіть гадки не мав, із чого ж воно все почалося, навіть дід-хихотун і буркотуха баба, хоча хто-хто, а вони знали геть усе, що діялося в тім розкішнім, неосяжнім борделі, де не було ліку покоям, розташованим обабіч вузьких коридорів, що йшли від просторої вітальні із заштореними вікнами, де завжди світилася одна-єдина лампа.

Відтоді